Отак роздумуючи, Андрій поволі повернувся до своєї господи. Там його вже чекали тітка Марина з вечерею та кілька пацієнтів. Не мав бажання їх приймати. Хотів подзвонити Ростику, попросити, аби той приїхав-таки сюди й спробував розібратися, що ж сталося. Левинський відчув, що голодний. Попросив пацієнтів, аби хвильку зачекали, й пішов у хату щось перекусити.
— Де ти був? — спиталася тітка Марина, накриваючи чи то пізній обід, чи то ранню вечерю.
— Ходив трохи прогулятися.
— Я думала, ти на поминки прийдеш.
— Чого б мені туди йти? — здивувавсь Андрій. — Я ж там нікого не знаю, та й без мене людей було. Як удова?
Тітка Марина скрушно зітхнула:
— Тяжко їй, небозі. З одного боку, несолодко було з головою, а з другого — як без господаря? Та ще й діток четверо. Дуже побивалася за ним. А тут іще й той гармидер.
— Який гармидер?
— Та спершу Коля-дільничний добре потягнув і почав допитуватися, хто в нього «вещественні доказательства краде», так до всіх досіпався, що ледве утихомирили. А потім Максим Валянок з Івасем Матвіїшиним побився. Прямо-таки на подвір’ї в голови.
— Це з якого дива?
— Та ж Івась вовком на Максима дихає, що той Оксану за жінку бере. Любить її дуже. От і сказав йому, мовляв, не з любові ти одружуєшся, а борги віддаєш. А ще додав, що Бог добрий, тож він іще дочекається, коли й Максима, як голову, понесуть. Отоді й він з Оксаною одружиться.
— Що, так і сказав? — уточнив Левинський.
— Так і сказав. Після того Максим заїхав йому кулаком межи зуби, а там пішло одне за одним, ледве порозтягалися.
— Тітко Марино, ви справді думаєте, що Івась Максимової смерті хоче?
— Ні, не думаю. Івась — добра дитина, а спересердя й за чаркою всяке можна ляпнути. Знаєш, якби в тому селі помирали всі, кому бажають смерті, то вже й села давно не було б.
— Зрозуміло, — більше сам до себе, ніж до тітки Марини, мовив Левинський. — А про які це «вещественні доказательства» говорив Коля-дільничний?
— Та Бог його знає, п’яне ж, непонятно, що мав на увазі. Казав про ключ якийсь, а що за ключ і до чого той ключ... Ет, — махнула рукою тітка, — п’яне є п’яне, що з нього візьмеш!
Андрій швидко доїв обід і почав приймати пацієнтів. Із нетерпінням чекав, коли піде останній. Як тільки на подвір’ї стало безлюдно, вирішив негайно подзвонити Белею і врешті розповісти йому, що до чого.
Розмова була недовга. Ростик уважно вислухав Андрія і, навіть довго не роздумуючи, сказав, що завтра приїде. Понад те, він таки навів детальніші довідки щодо чеського засновника фонду і друзі на митниці підтвердили, що той не раз перевозив через кордон антикваріат, але всі документи завжди були в порядку.
— От тобі й відповідь, — сказав Ростик, — прибуток від нерухомості між собою ділили голова з Ющишиним, а від продажу антикваріату за кордоном він ішов чеху. Справді, єдиним питанням залишається хто й за що вбив голову.
Домовилися, що завтра по обіді Левинський зустріне Ростика на вокзалі в Яремчі, а потім разом вони повернуть у село.
Ніч минула спокійно. Вперше від часу свого приїзду Левинський як слід виспався. Ніяка холера тієї ночі по його коморі, домі чи обійсті не товклася. А коли й товклася, то дуже тихо. Про всяк випадок зранку зайшов у комору, але все було на місці, жодних слідів злодіїв. «Дуже добре, — подумав Левинський, — дуже добре!» Якщо все вийде за його планом, то сьогодні він накриє злочинців. Андрій пішов до тітки Марини і сказав, що по обіді прийому не буде, бо відразу після «ранкових пацієнтів» він вирушає у справах до Франківська. Потім заїде в Яремче, бо пізно ввечері приїжджає його приятель зі Львова. Буде вночі, не раніше другої, то щоб вона не хвилювалася, коли почує якийсь рух на подвір’ї. Окрім того, попросив приготувати щось їм перекусити й залишити в хаті. Як про нього питатимуть, то казати, щоб приходили завтра не раніше дванадцятої, бо вони з другом захочуть трохи виспатися зранку. Тож об одинадцятій — жодних прийомів.