Проте десь глибоко в душі Левинський чудово розумів, що друг має рацію. Йому таки треба відпочити. Тому, владнавши більш-менш усі свої справи, вирушив до села.
Село було його найбільшою фобією, яку він старанно приховував протягом усього життя. Там Андрій справді виріс, але водночас почувався страшенно чужим. Обожнював плоди цивілізації і тяжко зносив їхню відсутність. Зрештою, психологія села так і залишилася для нього загадкою. На перший погляд здавалося, що все просто: хороші безхитрісні люди, зранку до вечора тяжко працюють, аби заробити на нормальне життя. Щирі й відкриті, як сама природа. Однак ця близькість до природи робила їх і небезпечними. Вони часто були стихійними й підступними, як та ж таки природа. Їхніми вчинками керували бажання та пристрасть, тож вони були готові на геть неймовірні речі.
«Усе буде добре. Все буде чудово, — утішав себе Андрій. — Зустрінуся з давніми друзями, побачу сусідів. Гулятиму лісом, збиратиму гриби. Може, траву покошу, якщо сусіди ще не покосили. Рубатиму дрова...» На цьому хід його думок різко обірвався. Оскільки відомий психіатр згадав, що рубати дрова він не дуже вміє і на грибах не знається. Траву ще покосить, але коси не поклепає... Одним словом, це буде КАТАСТРОФА!
Надвечір його престижне Subaru Forester укотилося на широке обійстя Ковальчуків (так кликали Андрієвих діда з бабою). Колись тут мешкали мамині батьки, але після хвороби діда їх обох забрали в особняк до Львова. Там вони й доживали віку. Похоронили обох тут-таки, на сільському цвинтарі. Сюди часто приїжджала мама із сестрою. Тепер вона вже буває тут рідше: важко. А сестра навідується. На всі свята. Ще й дітей привозить. Город із садом (як і дім) доглядають сусіди, за що й користаються їхніми плодами. Стара хата на два кінці майже постійно пустує, лише кілька разів на рік наповнюючись людським голосом.
Левинський сюди не приїжджав із моменту похорону хворого діда, який успішно пережив здорову бабуню на п’ять років. Не міг довго залишатися. Без діда з бабою Андрієві було порожньо і самотньо.
Довго возився з колодкою. Старий напівіржавий ключ ніяк не хотів повертатися. Нарешті-таки Левинському вдалосяйого покрутити, і, трохи пригнувшись, адже був вищий за одвірок, він опинився всередині. За дверми показалися маленькі сіни, де зберігалося різне кухонне начиння: всілякі банки, склянки, цвяхи, сита, горщики, відра й допотопна мишоловка, яку всі миші відверто ігнорували. Далі йшлося на кухню. Кухня була водночас вітальнею із двома доволі великими вікнами, за якими виднівся садок, та довгою лавою перед ними. Перед лавою стояв стіл, накритий старим домотканим полотном. У кутку висіли образи з позатикуваним позаду якимось дуже пахучим зіллям. Із кухні двері вели до малої спальні, що дивилася на дорогу й подвір’я перед домом. Із другого боку хати — комора, але потрапити туди можна лише знадвору.
Після довгої шестигодинної їзди Андрій уже не мав натхнення розпаковувати речі. Вирішив одразу лягти спати. Знайшов постіль, яку його сестра Наталка завбачливо ховала у скрині. Постелив, помився холодною водою з криниці (це був майже родовий жах!) і за секунду провалився в сон. Уперше за багато років відчув себе втомленим. Останньою думкою змученої свідомості було: «Коли я тут виживу і за три тижні зі мною нічого не станеться, то наступного року привезу сюди Павла й подивлюся, як виживатиме він». Із цією ідеєю Левинський солодко заснув.
У хаті пахло ладаном і якимись травами. Яскраво горіла піч, ущерть заставлена різноманітними горщиками. Стара Параска схилилася над одним із них, помішуючи темне вариво і щось ледь чутно шепочучи беззубим ротом. Надворі стояла глупа ніч: ні місяця, ні зірок. Навіть не чути було сільських псів, що полюбляють гавкати в найбільш непідходящу годину. Від випарів із горщиків повітря в хаті було душним і ледь помітно тремтіло, чудернацьки викривляючи довколишні предмети. Домівкою ходив велетенський угодований кіт і дослухався до якось шелесту. «Мабуть, миші», — подумав Андрій. Раптом він помітив, що стара Параска почала меншати, і це тривало, аж поки вона стала розміром із невелику дівчинку. Хустина з її голови сповзала, й на тімені виднілася велика тупа рана, що потроху кривавила. Стара не звертала на це жодної уваги. Теж дослухалася до якогось шарудіння. Потім тупнула ногою і крикнула до Андрія: «Якщо цей дурний котяра не може лапати мишей, то, може, хоч ти їх проженеш», — і вдарила його пучком невідомого зілля поміж очі.
Від несподіванки Левинський зірвався на рівні ноги. «І треба, щоб такого наверзлося»? Він згадав стару Параску, яка була колись відомою знахаркою в селі. Цікаво, чи вона ще жива? Але що це? У коморі справді щось шаруділо й грюкало. «Невже миші? Цікаво, що вони там можуть шукати?» І раптом він почув дзенькіт розбитого посуду. «Злодій!» —промайнуло в голові Андрія. Як на мишей — надто голосно. Він швидко подався до дверей і миттю вискочив на вулицю до комори. По дорозі зашпортався й перевернув велику мідну миску. З неймовірним грюкотом, від якого вмить ожили всі сусідські пси, миска полетіла на кам’яну долівку. «Дивні миші» прожогом кинулися з комори. Коли Андрій нарешті до неї добрався, то застав лише ледь прикриті двері й відчинену колодку, яка самотньо лежала під порогом. У колодці стирчав ключ. Зрозуміло, в коморі нікого вже не було. На підлозі блищали скалки від розбитої банки. Це вона, очевидно, наробила того шуму. «Але що тут могло привабити злодіїв?» — здивувався Левинський: окрім древнього господарського реманенту, кількох банок та дірявих баняків довкола нічого не було. «І звідки у них ключ?» Може, то сусідка тітка Марина його тут забула? Андрій махнув рукою: «Гаразд, завтра розберуся». Він повернувся до хати і вже спокійно спав до самого ранку.