Потім він обстежив усіх «ранкових пацієнтів» і поїхав у Яремче. Звичайно, справ у Франківську в нього не було. Основна думка, яку Андрій хотів донести до тітки Марини, а та вже донесе всьому селу (в цьому він не сумнівався), — що ввечері нікого не буде вдома. Натомість планував приїхати з Ростиком близько дев’ятої. Машину вони мали б поставити на подвір’ї баби Ганни, а самі — тихцем пробратись у дім і почекати, коли злочинці прийдуть по сховані скарби. Левинський пам’ятав, як дядько Гнат казав, що представники фонду мали приїхати післязавтра, тобто сьогодні. Отже, «товар» повинен бути готовий саме цього дня. Безсумнівно, це його хотів забрати голова й передати сьогодні Дмитрові Ющишину. А оскільки голова цього зробити тепер не зможе, то зробить адвокат. Андрій знав: тому вже передали, що голова помер у нього на подвір’ї, поруч із коморою. Отже, навіть коли Дмитро й не був поінформований про саму схованку, то вмить здогадається, де вона. Та й ключа в Колі-дільничного він теж, мабуть, поцупив. Цікаво, звідки про нього дізнався? А втім, якщо Гриць-фельдшер любить у барі потягнути зайвого й ляпати направо-наліво язиком, то й про ключ міг бовкнути. «Нічого, — тішив себе надією Левинський, — скоро все проясниться».
Белей був у Яремчі близько шостої. Спершу вони пішли до гуцульського ресторану, де Левинський детально розповів другові про всі події. Ростик уважно вислухав не перебиваючи. Потім спитавсь:
— А ти не думав, що причиною смерті голови могло й справді бути серце?
— Думав. Але я бачив, який він мав вигляд. Я свого часу практику в морзі проходив, патологоанатомом. Так от, там я надивився усілякого. І вже думаю, що точно відрізню природну смерть він насильницької. Звичайно, було б добре, якби його взяли на розтин. Тоді стовідсоткова гарантія. Та я вже тобі казав: згідно з тим протоколом, що його оформив Коля-дільничний, розтин не проводять. Це хіба ти можеш розпорядитись. Але тепер, після того як його поховали, на ексгумацію потрібен буде дозвіл прокурора.
— Так, знаю, — погодився Ростик. — І мушу тебе засмутити: такого дозволу нам ніхто без екстраординарної причини не випише. Усе, що нам із тобою може вдатися, — це довести наявність фінансової афери. Але не вбивства. Доказів малувато. Поза тим мене турбує ще й інше.
— Що саме?
Ростик думав, автоматично смикаючи себе за вухо (Левинський знав, що цей жест означає в друга велику розгубленість).
— Як я знаю зі свого вже чималого кримінального досвіду, — зауважив Белей, — отруту зазвичай використовують жінки. Це не чоловічий спосіб убивства.
— А ти не припускаєш, що він іще й найпростіший? — резонно зауважив Андрій. — Сам бачиш: отруєння буває дуже схожим на звичайну смерть, докази знайти важко, якщо немає свідків.
— Так, маєш рацію, — погодивсь оперативник. — А можеш хоча б приблизно сказати, що то була за отрута?
Тепер настала черга Левинського задуматися.
— Перше й наразі єдине, що мені спадає на гадку, — цикута або наперстянка. В обох випадках отруєння також супроводжується судомами й загальним задерев’янінням тіла, викоченими очима... Та й у домашніх умовах їх добути неважко. Мене трохи спантеличує трохи почорнілий язик, але це може бути й побічний ефект.
— А ти зумів би видобути цю отруту? — спитався Ростик.
— Якби добре помучивсь і був украй обережним, то зумів би й ти. До речі, симптоми від такого отруєння часто схожі на інсульт або навіть інфаркт.
— Просто й геніально, — підсумував Ростик. — Але без розтину, ми все одно не знатимемо напевне.
Левинський погодився.
Вони посиділи в ресторані години до восьмої, а потім вирушили в бік хати. В село заїхали вже затемна, близько десятої. Левинський завернув на подвір’я до баби Ганни (та вже його чекала, вони ще вчора про все домовилися), поставив машину, а далі городами, навпростець — до обійстя Ковальчуків. Але тихо наблизитися їм таки не вдалося. Ще здалеку вони почули страшний крик, який стояв на подвір’ї Левинського:
— Вбили! Вбили! — зойкала не своїм голосом тітка Марина.
Чоловіки підхопились і чимдуж побігли туди. На подвір’ї було повно люду, перед коморою стояла тітка Марина вся заплакана, на долівці комори лежав її скривавлений чоловік Михайло. Збоку люди тримали за руки переляканого, але доволі злого Дмитра Ющишина.
— Що ж ти, падло, зробив?! — кричала до нього тітка. — Чоловіка мені збавив, дітей сиротами зробив. Чим він тобі завинив?!
— Хай віддасть що не його, — прошипів крізь зуби Дмитруньо-адвокат.
Левинський миттю кинувся до дядька Михайла. На щастя, той був іще живий, але непритомний.
— Води! — крикнув Андрій до людей.
Хтось миттю подав відро, і Левинський одним махом вилив його на дядька. Той злегка поворухнувся.