— Тітко Марино, там у хаті, на поді, самогон. Принесіть його, швидше! — командував далі Андрій.
Тітка метнулась у дім і вже за секунду повернулася з пляшкою горілки. Андрій витягнув корок, злегка підняв потерпілому голову й дав ковтнути з горла. Дядько Михайло скривився, закашлявся й розплющив очі.
— Слава тобі, Господи! — кинулася до нього тітка Марина. — Михасику, рідний, що тобі? Ти живий? Подивися на мене.
— Живий, живий, — заспокоїв її Андрій. — Перенесіть його до кімнати, — звернувся до чоловіків.
Кілька осіб обережно підняли Михайла й занесли в ковальчуківську хату.
— Кладіть сюди, — показав їм на ліжко Левинський. — Це якийсь дурдом із тою коморою, — прошепотів він стиха до Ростика.
— А що з ним? — запитали дядьки, показуючи на Дмитра-адвоката.
— Зачиніть його поки що в коморі, — скомандував Ростик.
Чоловіки перезирнулись, але не спішили виконувати наказ незнайомця, аж поки їм не кивнув головою Левинський, мовляв, робіть що сказано. За хвилю Дмитро Ющишин уже був замкнутий. Дядько Михайло поволі прийшов до тями. Андрій обробив йому на голові рану, яка, на щастя, виявилася неглибокою. Видно, коли падав, подер чимось гострим вухо, адже багацько крові було саме звідти.
— Скажи, аби всі вийшли, — шепнув Ростик Андрієві, — треба його на самоті допитати, що ж там сталося.
— Люди добрі, — звернувся Левинський до присутніх, яких чи не з десяток набилось у тісну кімнату. — Вийдіть, будь ласка. Потерпілому треба спокою.
— Я нікуди не піду! — категорично заявила тітка Марина.
Ростик лише махнув рукою: хай лишається.
— Добре, тітко Марино, побудьте з нами, але сядьте он-там у кутку й не заважайте. Це мій друг зі Львова, — показав Андрій на Белея, — він слідчий. Ми хочемо допитати вашого чоловіка, але ви тримайте рота на замку, бо біда буде.
Тітка Марина захоплено подивилася на Ростика. Видно, вона також надивилася всіляких кримінальних серіалів, і тепер, як пів-України, обожнювала оперативників, біда, що російських. Вона чемно примостилась у кутку, але щосили витягнула шию в бік чоловіків, аби не пропустити жодного слова.
Левинський схилився над потерпілим:
— Дядьку Михайле, ви мене впізнаєте? Це я, ваш сусід, Андрій Ковальчук. А це мій друг зі Львова, не бійтеся його. Розкажіть нам, що з вами сталося?
— Не знаю, — ледь чутно відповів дядько. — Я зайшов у комору, нахилився над ванною, а тут ззаду як трісне мене якась холера по голові. Пам’ятаю лише, вхопився за ванну — і все.
— Так-так, — швидко додала тітка Марина, яка не мала права брати участь у допиті. — Завдяки тій ванні я і почула, що тут щось діється. Знала, Андрійку, що ти з дому поїхав, — а тут такий галас. Пригадала, як казав мені, що злодії до комори добиралися. Я баняки кинула — й бігом сюди. Прибігаю, аж дивлюся: Михась мій скривавлений лежить, а Дмитро малий підлогу, як навіжений, зриває. Побачив мене, вхопив макогона, видно, ним і Михася мого вдарив, та й до мене. Я — в крик і на вулицю. А тут і хлопці мої прибігли з колегами, вони в хаті на комп’ютері сиділи. Скрутили того бузувіра, і люди надбігли... До речі, Андрійку, ти ж казав, що будеш дуже пізно? — вже підозріло спиталася тітка Марина.
— Я приїхав автобусом, а не поїздом, — швидко вставив Ростик. А потім звернувся до потерпілого: — Дядьку Михайле, а ви що в коморі робили?
Той трохи зам’явся, поглядаючи то на хлопців, то на жінку. Нарешті якось нечітко відповів:
— Та мені дещо потрібно було взяти.
Товариші перезирнулися.
— Точніше? — знову спитався Левинський. Але бачачи, що той не дуже хоче відповідати, сказав уже офіційним голосом: — Дядьку Михайле, справа непроста, пахне криміналом, тому чітко скажіть, що ви шукали в коморі?
Дядько зрозумів, що йому не викрутитися, важко зітхнув і як на духу зізнався:
— Та я тут самогонку від Марини ховаю.
Почувши таке, тітка Марина геть забула, що якихось кілька хвилин тому гірко оплакувала найдорожчого чоловіка, й кинулася до нього, як шуліка, аби схопити за комір:
— Ах ти чортів сину! А я ж думаю, куди горілка пропадає?! А я думаю, де це він нализатися встигає?! А я думаю, яка холера в Ковальчуків в коморі самогонку ховає?! Та я тобі...
— Тітко Марино! — гримнув на сусідку Левинський, насилу відтягуючи її від потерпілого. — Дайте йому спокій. Зараз рана відкриється.
Звичайно, що ніяка рана відкриватися не збиралась, але ці слова магічним чином відразу подіяли на тітку Марину і вона вмить заспокоїлась. Аж тут скрипнули вхідні двері й на порозі вималювалася постать Колі-дільничного, якому вже донесли, що Михайла Григорчука знайшли мертвим у коморі львівського доктора.