— Сьогодні ми встановлювали столи до весілля, і прийшли мої подружки вдягати деревце. До батьків також знайомі навідались. Ми всі сиділи і їли у великій кімнаті. А потім перебралися сюди трохи потанцювати. Максим подзвонив і сказав, що зараз прийде з хлопцями. За годину вони були. Потім нагодився Івась, приніс шампанського перепросити Максима й випити на мирову. Ми й випили. На всіх не стало, але пили я, Максим, Івась, Настя, моя перша дружка, Василь, перший дружба Максимів, і, здається, другий дружба, Назар. Все було наче добре. Хлопці помирилися. Настя запросила Максима до танцю, мені вже до весілля не можна з ним танцювати. Аж раптом він похилився на стіл, ступив кілька кроків, ухопився за серце — і все. — Оксана зайшлася голосним плачем. Ростик знову налив їй води.
— Оксано, скажіть, а чого Максим з Іваном мирилися? Що сталося?
— Та через мене вони посварились. Учора, на поминках у голови, Івась на п’яну голову сказав Максимові, що той мене лише через гроші бере, борг батьку віддає. Максим і не втримався. Заїхав йому межи очі. Вони тоді добре потовкли один одного.
— А сьогодні, кажете, Івась помиритися вирішив? Оксана лише кивнула.
— Вибачте за моє запитання, але скажіть: він вас любив?
Молода знову лише згідно кивнула.
— А ви його?
Вона злякано глянула на Ростика і швидко заперечила:
— Ні, звичайно, я ж за Максима заміж виходжу. Тобто... виходила.
«Значить любиш», — зробив висновок Ростик.
— І ще одне: у когось були причини, окрім Івана, бажати смерті вашому нареченому? — запитався він.
— Навряд, — подумавши відповіла Оксана. — Він нікому нічого не був винен. Усе сам заробив. Та й добрий був... Хіба що я чогось не знаю.
— Гаразд, — Ростик устав. — Дякую, Оксано. Вам, мабуть, слід піти відпочити. Як щось буде відомо, я дам вам знати.
Вона тихо встала й вийшла. Ростик покликав Івана Матвіїшина.
Івась був високий міцний хлопець, чорнявий, гарно збудований, лише риси обличчя трохи затонкі, якісь наче злегка витягнуті. Він спідлоба глянув на Белея:
— Іване, — почав Ростик, — скажіть, будь ласка, це ви принесли шампанське?
— Так, я. А що тому шампанському? Я його в барі брав, у Маруськи. Там усі купують. Іще ніхто від нього не вмирав.
— Від шампанського, звичайно, ні. Але чи у вас були підстави бажати смерті Максима Терчука? Кажуть, ви любили його наречену.
— Любив і люблю, — не заперечував Івась. — І навіть казав, що вб’ю його. Але я його не вбивав. Може, й убив би колись, але не напередодні весілля. Я Ксеньці такого жалю не зробив би.
Про себе Ростик погодився, що логіка в цьому є.
— Іване, ви розумієте, якщо раптом підтвердиться, що Максима вбито, ви перший підозрюваний?
Івась якийсь час мовчав, наче над чимось напружено роздумуючи. А потім глянув просто в очі Белею і сказав:
— Хай буде.
— Тобто ви не виключаєте, що Максим міг бути вбитий? — уточнив Ростик.
— Я ніколи нічого не виключаю.
— Добре. Зараз ідіть, але із села не їдьте. Як поїдете, то все одно знайдемо.
— Не переживай, начальнику, нікуди я не зникну.
Івась пішов, а Ростик іще якийсь час сидів роздумуючи: щось тут не клеїться. Треба дочекатися розтину.
* * *
До кімнати заглянув Левинський:
— Ростику, там із району, із судмедекспертизи приїхали.
— Дуже добре, — сказав Белей і рушив за ним.
Разом із судмедекспертами з’явився й районний слідчий. Ростик підійшов до нього й показав своє службове посвідчення. Той гмикнув:
— Нічого собі львівська поліція! Франківці приїжджають на місце скоєного злочину, а львів’яни — під час злочину. То чому ж, — зіронізував, — одразу й не затримали?
— Я тут випадково, — відповів Ростик. — Прибув сьогодні в зовсім іншій справі.
— І можна спитати в якій?
— Та так, невелика міжнародна фінансова афера за участю львівської юридичної фірми та двох жителів цього села.
Слідчий вражено подивився на Ростика:
— Ви це серйозно?
— Цілком. Я саме затримував підозрюваного, як повідомили про цю смерть. От і прибігли.
— А чому нас викликав? Що, є якісь підозри?
На це якраз підійшов їхній патологоанатом і впевнено сказав:
— Нічого особливого. Зупинка серця, можливо, мікроінфаркт.
Слідчий знову запитально подивився на Белея:
— То в чому річ?
Ростик якийсь час мовчав, думаючи, що і як говорити. Не хотів здіймати передчасну паніку, але після останніх подій цілком погоджувався з Левинським, що варто зробити розтин.
— Я тут дозволив собі поставити кільки запитань... Та люди й самі трохи розказали, — почав обережно Белей, — що покійний мав, так би мовити, недоброзичливців. До того ж у нього заплановане було післязавтра весілля. Судячи з усього, що я почув... Одним словом, хотів би просити вас про розтин. Мені треба переконатися, що смерть була природною. І ще, — Ростик подав слідчому надщерблений фужер від шампанського, що з нього пив покійний, — боюся, що це також треба перевірити.