Батько підозрюваного ніяково відвів очі:
— Конкретно не знав, але здогадувався, що якийсь шухер-махер. Але думав, що Ладик, ну, тобто мій брат Володимир, покійний голова, не втягне його у щось дуже небезпечне. Та й люди начебто задоволені були...
— Бо не розуміли, де їх дурять, — відповів Ростик.
— Слухай, начальнику, — вже дещо сміливіше заговорив Ющишин, — якщо мій Дмитро все поверне й відшкодує потерпілим, можна буде якось цю справу закрити?
Белей важко зітхнув, бо не дуже любив потішати людей марними надіями:
— Боюся, що ні. Вона набула надто широкого розголосу, і цим уже займаються за кордоном.
— За кордоном! — вигукнув вражено старий Ющишин.
— Так, за кордоном, — іще раз повторив Белей. — Річ у тім, що один з учасників афери нині орудує на території Чехії.
Старий аж застогнав.
— Начальнику, порадь, що робити? — майже благав він Белея.
Ростик на якусь мить задумався. А потім, наче зважуючи сказане, відповів:
— Справді, було б добре, якби ваш син повернув людям усе, що може. Дарчі грамоти зокрема. Ті, що є в нас, ми докладемо до справи, а потім віддамо назад селянам. Також слід повернути антикварні речі. Я так розумію, що люди ними розраховувалися за послуги фонду. Це ніби й законно, але ви самі розумієте: вони могли не знати їхньої справжньої цінності. Фактична вартість деяких із них у десятки разів перевищує ціну допомоги. А ще було б дуже добре, якби син сам прийшов із «покаянною». Тоді є резон просити й про умовне ув’язнення. Щоправда, юридичну ліцензію він може втратити.
— Чорт з тої ліцензії! — вилаявся батько. — Я ще тоді казав, що не треба йому ніякої юриспунденції! Так ні, жінка каже, хай їде до міста, хай не місить болото все життя, як ми з нею... От і доїздився.
— Пане Богдане, ви на місто не нарікайте, — перебив його Белей. — Це не вина міста. У селі теж є де розвернутися, були б ідеї. Але є ще одна річ...
— Яка? — швидко перебив його Ющишин.
— Смерть голови.
— А при чім тут смерть Ладика?
— Вона була насильницька.
— Що?! — видно, що для того це було новиною. — Але ж Грицько посвідчив, що то серце...
— Так, а мій колега, який теж лікар і якому я маю підстави довіряти, — Ростик показав на Левинського, — готовий присягнути, що смерть настала внаслідок отруєння.
— А чому ж тоді не було експертизи?
— Бо ваш Коля-дільничний хотів замнути цю справу. Однак боюся, що тепер ділу дадуть хід і не виключені ексгумація та розтин тіла. Але до чого я веду: сподіваюся, ваш Дмитро тут ні до чого? — це було не так запитання, як ствердження.
— Де він? — раптом сказав старий Ющишин.
— Хто? — не відразу дотямив Ростик.
— Мій син. Я сам його зараз спитаю. І, присягаюся, він скаже правду.
Белей кивнув до Левинського:
— Андрію, будь добрий, приведи малого і прихопи заодно його свідчення.
Левинський вийшов по молодшого Ющишина. За хвилину вони повернулися. Той, як побачив батька, враз поблід, ніби перед ним з’явився привид. Пан Богдан зірвався на рівні ноги й одним скоком опинився біля сина. Вхопив його за барки й почав трясти наче грушу:
— Я тебе зараз приб’ю на місці! Ти що наробив?! На все село! Та як я тепер людям в очі буду дивитися?!
Дмитро викручувався в його руках наче в’юн, намагаючись вирватися:
— Тату, тату, послухайте... Це все дядько Ладик, це не я!
Бачачи, що старий розлютився не на жарт і ще, чого доброго, таки справді приб’є малого на місці, Ростик з Андрієм кинулися їх розтягувати. Нарешті, так-сяк це вдалося. У Дмитра була розірвана сорочка. У старого Ющишина — подряпане лице, у Ростика — розсічена брова, а в Левинського цебеніло з носа:
— До дідька така робота! — вилаявсь Андрій, шукаючи, чим би то зупинити кров. Нарешті знайшов якусь хустину, вмочив у відро з холодною водою і приклав до носа.
Белей і собі витирав кров із чола:
— Так, не село, а якась Санта-Барбара, — бурмотав про себе. А потім гаркнув щосили до обох Ющишиних:
— Ану заспокоїлись! Обидва! Я вас зараз обох закрию за порушення громадського порядку! Де той Коля-дільничний?! — запитання, щоправда, було риторичне, але подіяло. Батько й син відразу тихо сіли край стола.
Ростик узяв зі стола свідчення Дмитра і швидко пробіг їх очима.
— Де ти був у ніч із 12 на 13 липня? — звернувся до Ющишина-молодшого.
— У Львові, — швидко відповів той. — У моєї дівчини — Наді. У неї батько Петро, то й мене запросили на іменини. Я приїхав лише на другий день, коли дізнався, що дядько Ладик помер. Можете запитати Надю Вергун і її батьків. Зараз додам адресу, — і він швидко дописав на свідченнях координати своєї дівчини.
— А ви де були? — звернувся Белей уже до старого Ющишина.