— Вдома. У мене ще молодший син Павло, і сам я Петрович. От люди й прийшли на іменини. Ми довго сиділи. Мабуть, до пів на другу. І Ладик у мене був. Тільки пішов раніше.
— О котрій пішов?
— Дай-но, пригадаю... Ні, точно не скажу, але на голубці не лишався. Вони зі Стефцею та дітьми поїхали приблизно по десятій. Брат мій казав, що йому треба ще якісь папери для фонду приготувати, бо скоро представник із Чехії прибуде.
— Так-так, ми мали приїхати чотирнадцятого, — швидко підтвердив Дмитро.
— Що ж... — задумався Ростик. — Гадаю, на сьогодні досить. Я вас зараз обох відпущу, — звернувся він до батька із сином, — але із села жоден ані ногою, поки не дозволю. Завтра ще поговорю з удовою, а по обіді поїдемо в район із повинною. Спробую взяти його на поруки, щоб не закрили в СІЗО, але всяке може бути. І знайдіть йому доброго адвоката. Але не тут, а десь у Франківську. Тікати не раджу — впіймають, і вирок буде значно гірший.
— Ні-ні, все зробимо як скажете, — швидко запевнив Белея пан Богдан.
Вони із сином швидко встали й попрямували до виходу.
— Чекай, Дмитре, — раптом окликнув Левинський, — це ти ключа від моєї комори в Колі-дільничного стягнув?
Дмитро лише мовчки кивнув головою, що так. Але раптом щось пригадав:
— До речі, коли я вже втікав городами з участку, то помітив Оксану Ведмедеву з Івасем. Вони на цвинтарі зустрічались, аби ніхто не бачив.
— Ну-ну, — пожвавішав Ростик. — Схоже, це тут традиційне місце побачень для закоханих. Шекспір відпочиває. А може, ти й чув щось?
Дмитро на хвильку завагався й відповів:
— Так чув. Оксана плакала, казала, що не хоче заміж за Максима. Що вона піде до старої Параски і щось зробить. А Івась відмовляв її, казав, що то гріх, і просив, аби таки змирилась і з Максимом побралася. Але вона ще більше розплакалась і втекла кудись.
— Добре, Дмитре. Це важливі свідчення. Ну, то вже йдіть собі, до завтра.
Ющишини вийшли, Ростик зачинив за ними двері. Левинський сидів коло печі й задумано дивився в одну точку.
— Про що думаєш? — спитався Белей.
— Там, у домі Ведмедів, я бачив щось таке, що мене насторожило. І ніяк не пригадаю що.
— Відпусти, само згадається. Давай краще спати. Я вже втомився, цілий день на ногах.
— Хіба тут можна спати?.. — не так Ростика, як самого себе спитався Левинський.
* * *
Наступного дня Белей та Левинський разом із сімейством Ющишиних поїхали в район. Спершу вони здали місцевій владі Дмитра з його зізнанням. Потім подалися до вчорашнього слідчого. Той уже їх чекав. Футбол увечері виявився дуже вдалим, тож настрій в оперативника був прекрасний:
— А, львівські друзі! Радий бачити! Вибачайте, що вчора якось так негостинно вийшло. Мені вже рапортували судмедексперти, що в них усе зроблено.
— І які результати? — швидко поцікавився Левинський.
— Хай вони краще самі все розкажуть.
Вони всі разом пішли до відділення моргу. Насправді судмедексперт був один, уже явно пенсійного віку. Колись їх тут працювало троє, але через низьку зарплату залишився тільки він, Павло Григорович, який усе життя протрудивсь у цьому закладі. Коли його відправили на пенсію, то через тиждень він повернувся. Сказав, що з покійниками якось затишніше, ніж удома. Згодився на роботу впродовж лише кількох годин, а потім, коли пішли молодші, знову став повним господарем трупарні. Побачивши гостей, фахівець засунув у холодильник чергового небіжчика і привітався:
— Радий бачити, панове. Це ви у тій спішній нічній справі молодого хлопця?
Белей згідно кивнув:
— Доброго дня, це ми. А що, є щось цікавого?
— Ще б пак! — задоволено крякнув Павло Григорович. — Дуже цікава історія. Вашого покійника таки труйнули.
— Чим? — здивувавсь Андрій. — Вибачте, я також лікар, — він простягнув руку і представивсь: — Андрій Левинський. У мене, звичайно, немає такого досвіду, але я був переконаний, що тут класичний випадок серцевої недостатності.
Павло Григорович задоволено всміхнувся:
— Боюся, що ви погано вчили фармакологію, молодий чоловіче. Подивіться, — він підвів присутніх до тіла покійного Максима. — Бачите, зіниці збільшені.
— Але ж не настільки... — й далі сумнівавсь Андрій.
— Так, не настільки. А знаєте чому?
— Чому?
— Тому що для отруєння доза була замала.
— Тобто? — не зрозумів Белей. — Що значить «замала доза»? Так його отруїли чи ні?
Павло Григорович задоволено всміхнувся. Вочевидь, ця справа таки його розважала:
— У крові хлопця я знайшов домішки природної речовини, відомої під назвою Atropa belladonna. По-людськи — красавка, або ж беладона. Її використовують для створення серцевих препаратів, оскільки вона містить атропін, незамінний для кардіостимуляторів. Так от, від тої дози, яку одержав покійний, можна було вмерти лише в одному випадку: маючи серйозно хворе серце. А воно в нього було саме таке. Плюс алкоголь, який я також виявив у його крові...