* * *
Звідки в селі так швидко дізналися про приїзд Андрія, велика загадка. Першою, ще ні світ ні зоря, до хати влетіла тітка Марина. Тіткою, звичайно, вона не була, але тут усіх так кликали. Висока ставна жінка, вже за п’ятдесят, але ще з чорними бровами і, швидше за все, мальованими чорними косами, круглолиця, чорноока зі спокусливими ямочками на щоках та офіцерським голосом, що, видно, звик до команд, вона вхопила в міцні обійми Андрія, якого, за її словами, пам’ятала ще з тих часів, коли він ходив пішки під стіл і казав котові «вуйку, посуньтеся».
— Андрійку, дитинко (це при тім, що «дитинка» була на голову вища від самої тітки Марини), скільки років?! Чого ж так довго не приїжджав? — і, не давши ні слова відповісти йому, продовжила: — Та знаю, знаю, Наталка казала, що ти великий спеціаліст і зовсім не маєш вільного часу. А оженився вже? Дай на тебе подивлюся. — Тітка Марина двічі обернула Левинського довкола його осі, уважно подивилася на кола під очима, худорляву фігуру й, безнадійно зітхнувши, зробила єдино правильний висновок: — Бачу, що не оженився. Скільки можна дівками перебирати?
Андрій не встигав за тіткою. Лише мовчки вислуховував її бурхливий монолог, тупо всміхаючись у відповідь. Нарешті вона трохи заспокоїлась і звично закомандувала:
— Ну все, досить дурних балачок. Ходи снідати. Я вже й вареників із сиром наліпила. І сметана в мене свіжа...
Тільки тепер Андрію вдалося вставити зо два слова:
— Тітко Марино, а звідки ви дізналися, що я приїхав?
— А ти б іще тихіше по хаті ходив! Уночі почула гуркіт, ну, думаю, злодії до Ковальчуків залізли. Я з хати — аж тут бачу машину на подвір’ї із львівськими номерами. Знаю, що в Наталки не така. «Оце вже точно Андрій приїхав», — вирішила про себе. А потім іще й тебе примітила, як біля комори товкся. Хоч стільки часу минуло, зовсім не змінився. Чого це тобою носило серед ночі? — підозріло глянула на Левинського.
— Та до мене в комору вночі злодії залізли.
Тітка Марина подивилася на нього як на прояву.
— Тю на тебе, які дурниці! Та що там злодію шукати? Хіба що немісцевий? Але звідки ж тут чужим узятися?
— У колодці стирчав ключ, — авторитетно заявив Андрій.
Тітка знітилася:
— Нічого не розумію. Ключ від колодки є один. Він у мене. Це тобі привиділося.
— Тітко Марино, я психіатр і добре знаю, коли привиджується. Там був ключ. Ось дивіться, — і він продемонстрував здивованій співрозмовниці ключа.
— А нічого не вкрали? — вже менш категоричним тоном поцікавилася вона.
— Тяжко сказати. Я ж не знаю, що там було. Зайдіть, подивіться. Може, ви швидше щось побачите.
Сантиметр за сантиметром сусідка обстежила комору, але не виявила жодної пропажі. Натомість під старою дитячою ванною знайшла слоїк свіжовигнаної самогонки.
— Понятно, — авторитетно заявила тітка Марина, — це якісь місцеві алкаші вирішили тут самогон ховати. Знають, що ніхто в хаті не живе, от і наловчилися. Треба ж, чортові діти, ще й ключа підробили.
— Думаєте, злодій уночі горілку шукав? — поцікавивсь Андрій.
— А що ж тут думати, — знизала плечима тітка. — Або приніс, або хотів забрати. Не здивуюсь, якщо знову прийде. Хоча без ключа... Але далися нам ті пияки. Ходімо краще вареники їсти, бо вистигнуть остаточно!
* * *
Андрій сидів у невеличкій світлій кухні тітки Марини й на повний рот, мов той Пацюк із Гоголя, вминав вареники із сиром. Усе було б чудово, але тітка заважала як слід жувати. У неї було стільки запитань, що це нагадувало якусь прес-конференцію, під час котрої Левинський серйозно наражався на ризик удавитися черговим вареником. Нарешті основні теми були вичерпані, й Андрій для годиться спершу поцікавивсь, як справи у самої тітки Марини та що нового в селі. Здавалося, вона тільки цього й чекала.