— А коли повернувся з Італії, — продовжив Петро, — то відразу заручився з нею. З Настею і говорити не хтів.
— Звідки знаєш? — здивувалась Уляна.
— Та ж Івась розказував. Він сам так ту Оксану любив, що страх! Але та сама історія: він бідний, вона багата одиначка. Старий Ведмідь про нього й чути не хотів. Казав, що поки Івась доробиться, то в нього волосся на долоні виросте. А Максим, мовляв, молодець. Зразу видно, що тямущий. Не пропали дарма гроші, що той йому на дорогу позичив.
— То одруження Максима з Оксаною було бажанням радше її батьків, ніж молодих? — зауважив Левинський.
— Чому? Не тільки, — відповіла Уляна. — Звичайно, головна ідея належала старому, але й Максим був не проти. Та й Оксана — гарна дівчина.
— Але ж вона його не любила?
— Та хто б її питався, — сказав Петро. — Ви що, старого Ведмедя не бачили? Як кулаком по столі грюкне, то півсела присяде.
— Та не любила вона його ні грама, — категорично підсумувала Уляна. — Вона за Івасем гинула. Ну яка дівчина, кохаючи свого нареченого, візьме у дружки найбільшу суперницю? Це ж ненормально! Пригадуєш, як ми одружувалися? — звернулася Уляна до Петра. — Та я ту Софію, що ти з нею ще в школі зустрічався, не тільки в дружки не взяла, а навіть на весіллі бачити не хотіла. Хоч вона мені ще й рідня далека. А тут...
Згадка про ту давню сцену ревнощів підняла Петрові настрій, і він задоволено всміхнувся:
— Я вже й забув про неї, а ти досі згадуєш, — невинним, але самовпевненим голосом промовив Петро більше про людське око, ніж для докору дружині.
— Ну, а Настя що тепер? Шкодує за втраченим женихом? — спробував повернутися до попередньої теми Ростик.
— Може, й шкодує, — роздумувала Уляна, — хто не шкодував би: молодий, багатий, красивий... Але вона вже років два, як із Грицьком-фельдшером зустрічається. Кажуть, що у них до шлюбу йде.
Аж тут рипнула хвіртка й на порозі саду несподівано з’явилася постать Ведмедевої Оксани. Уляна здивовано перезирнулася з чоловіком і встала назустріч гості:
Привіт, Оксано, заходь. Посидь із нами.
Гостя заперечно заметляла головою і тихо промовила: — Мені треба зі слідчим поговорити. Сам на сам.
Тепер переглянулися Ростик з Андрієм. Белей устав і пішов до Оксани.
— Може, пройдемося? — запропонував їй. — На ходу легше говорити.
Оксана лише мовчазно кивнула.
Вони покрокували удвох у бік потічка, попри Петрів город і хату баби Ганни, аби менше людям на очі потрапляти. Певний час мовчали. Белей свідомо нічого не казав, розуміючи, що ця розмова для його співрозмовниці є важкою. Нарешті Оксана зупинилася, глянула просто в очі Ростикові й випалила одним духом:
— Щойно заарештували Івася за вбивство Максима. Але він не винен. Це я його вбила. Не хотіла виходити за нього і вбила.
Ростик лише заперечно похитав головою:
— Вибачте, Оксано, але я вам не вірю.
— Чому?! — виклично запиталася вона. — Адже в мене були й мотив, і можливість. Я підсипала йому отруту в шампанське. Знала, що ніхто не повірить, наче молода напередодні весілля здатна вбити молодого. Знала, що на мене ніхто не подумає.
— І що ж ви йому підсипали?
Оксана на секунду задумалася:
— Миш’як.
— Угу, саме так. А купили ви його у Маруськи в барі, разом із шампанським? — автоматично зіронізував Белей.
— Чому в Маруськи? — не здавалась Оксана. — В аптеці.
— І цікаво у якій?
— Їздила до Франківська й там купила.
Белей важко зітхнув:
— Оксано, в мене стільки проблем, а ви ще й дурницями мені голову морочите. Маючи охоту мене дурити, вам годилось би навідатись у районний морг і поцікавитися, від якої саме отрути помер ваш наречений, а тоді вже щось вигадувати.
— То це був не миш’як? — здивувалась Оксана.
— Ні, звичайно, а чому ви так подумали? — тепер уже настала черга дивуватися Ростика.
— Я думала, що всіх убивають миш’яком, — якось нечітко промовила молода. — Але хай так, — додала голосніше, — у будь-якому разі Івась не міг убити Максима, він не з таких. Та він навіть мишей із мишолапки випускає, — вже як останній аргумент на захист коханого висунула Оксана.
— Бог з тими мишами, — вирішив припинити безглузду балачку Ростик. — Якщо хочете допомогти Івасеві, то краще скажіть, що ви хотіли просити в старої Параски?
Оксана раптом уся почервоніла, їй аж подих сперло:
— Звідки ви знаєте?
— Я ж слідчий. Мені належить багато що знати.
— Це... — почала Оксана, але, видно, не знала як закінчити, — це не має ніякого стосунку до справи й тим більше до смерті Максима.
— А до чого має?
— Я не можу вам сказати, але, ще раз присягаюся, це смерті Максима зовсім не стосується.
— Як собі хочете, — холодно зауважив Белей, — але, коли справді збираєтеся допомогти своєму коханому, вам слід бути щирішою зі мною. — Бачачи, що Оксана похнюпившись уперто мовчить, Ростик зайшов з іншого боку: — Гаразд. Спроба друга. Чому ви запросили Настю Дідух за дружку, адже ваш наречений колись із нею зустрічався, до того ж, як кажуть люди, дуже її любив?