— Та знаю, — підтвердила Оксана. — Я не хотіла брати її за дружку. Це Максим попросив, аби всі бачили, що в нього з давнім повністю покінчено і навіть я не маю до кого ревнувати.
Ростик вражено зупинився:
— Це він сам вам таке сказав?
— Так, — однозначно підтвердила дівчина.
— Добре, Оксано, дякую за розмову, вважайте, що я прийняв ваше зізнання. Тепер можете йти до хати. Буде щось відомо — подам звістку.
Натомість Оксана вчепилася за руку Ростика й мало не плачучи почала благати:
— Відпустіть Івася, він не винен. Присягаюся, не винен!
Ростик акуратно звільнив свою руку:
— Оксано, припиніть. Якщо не винен, то обіцяю, що я його витягну. Але зараз, поки до кінця не відомі всі обставини смерті вашого нареченого, я нічого не можу зробити.
Із цими словами він розвернувся й попрямував геть. Молода ще довго стояла на стежці, дивлячись услід Белею.
* * *
Ексгумація голови була призначена на сьому ранку. Так вирішили спільно Коля-дільничний, районний слідчий та Ростик. Оскільки в селі стався перший такий випадок, а саме воно було доволі побожне, вирішили все зробити якомога швидше, аби до вечора знову поховати покійника. Для більшого громадського спокою процедура проходила в присутності священика отця Семена та секретаря сільради дядька Гната. Останній люто поглядав на Левинського й постійно повторював, що мало його лупцював у дитинстві. Знав би, скільки в селі клопоту буде через нього, то може, й убив би. Андрій, чудово розуміючи загальну атмосферу, старався навіть на очі тому не попадатися. Отож, тільки-но викопали гріб із покійним головою і завантажили в бусик судмедекспертизи, Левинський миттю скочив у своє Subaru й попереду службової машини погнав у район. Белей поїхав зі слідчим.
У районі їх уже чекав Павло Григорович, сповнений хвилюючого передчуття чергової сенсації. Він не помилився. Після півтори години чарування над тілом вийшов до гостей і урочистим голосом промовив:
— Digitalis!
— Так я і думав! — вигукнув Левинський. — Наперстянка. Вона починає діяти через годину-дві після вжиття, група дигоксину, містить серцевий глікозид. Від передозування розширюються зіниці, настають судоми й зупиняється серце. Класика жанру!
Всі уважно дивилися на Левинського й не розуміли чому він тішиться.
— Андрію, — тихо покликав Ростик. — Я не бачу причин для радості.
— І я теж, мать його за ногу! — вилаявся Левинський. — Ми знову повернулися до початкової точки.
— Ми ще нікуди не ходили, — уточнив Белей. — Оце тільки почнемо...
— Так-так-так, — бурмотів районний слідчий. — І що тепер накажете робити?
— Для початку потрібно, мабуть, з’ясувати, як і коли міг ужити отруту голова, а тоді вже, сподіваюся, зрозуміємо, хто міг її дати... — роздумував Ростик.
— То що мені тепер, у тому селі сидіти? — нервував слідчий. — До жінки тітка з Канади приїхала. Я маю її по горах повозити.
Белей хитро поглянув на нього:
— У мене є пропозиція. Оскільки ми вже якийсь час займаємося цією справою і місцева влада в курсі, — показав на Колю, — то, може, нам і продовжити роботу? Як будуть якісь запитання, то звернемося до вас. А за кілька днів покладемо вам на стіл звіт про всі наші пошуки. Як не буде результату, то вже самі візьметеся за цю справу. Гарантую, вона нікуди не дінеться.
Слідчого не треба було довго вмовляти. Наступного року вони з жінкою планували їхати на заробітки до Канади, тож тамтешня тітка була зараз куди актуальнішою, ніж таке невчасне вбивство голови. «А тут іще, — роздумував, — ці двоє навіжених. Та Бог із ними! Хочуть — хай копають». Зрештою, той львівський жевжик має рацію: вбивство від нього нікуди не дінеться.
— Гаразд, хлопці, домовилися, — начебто вагаючись, відповів слідчий. — Я завтра повезу тітку до Верховини на тиждень, а як повернуся, то підключуся до справи. Буде щось серйозне — відразу телефонуйте.
— Обов’язково! — майже щиро пообіцяв Белей.
Уже коли втрьох поверталися машиною Левинського в село, Андрій весело підморгнув Колі-дільничному:
— А що, начальнику, чи не казав я тобі, що той протокол про природну смерть голови ще боком вилізе?
Коля тільки люто блиснув чорними очима на Левинського і вже всю дорогу до самого села мовчав.
* * *
Вони сиділи й мовчки пили каву. Після всіх сьогоднішніх процедур їсти зовсім не хотілося. Кожен думав про своє. Нарешті Белей підняв голову й окликнув Левинського, який, здавалося, думками був страшенно далеко: