— Про що міркуєш?
Андрій так замислився, що аж здригнувсь, почувши людський голос. Поставив горнятко на стіл:
— Гадаю, Петрова Уляна мала-таки рацію.
— Ти про що саме?
— А про те, що просто так не кличуть суперниць у дружки, навіть колишніх.
— Вона сказала, — мовив Белей, — ніби то Максим її попросив, аби люди бачили, що між ними все скінчено.
— А чому та погодилася бути дружкою? Тобі не видається це дивним?
— ?
— Подумай сам, Ростику. Хто такі дружки на весіллі? Вони ж не просто супровід молодої, вони немовби певне красиве тло, на якому ще більше виблискують її краса та достоїнства. А тепер дивися: дівчина, яка любила хлопця й була ним покинута, погоджується стати тлом для тої, заради кого її ж і кинули.
Белей і собі задумався:
— Справді дивно. Треба буде поговорити з тою дружкою. Як там її звуть?
— Настя Дідух. Та я сумніваюся, що вона скаже правду.
— Чому?
— Бо жінки не люблять говорити про деякі речі. Оксана-он також не відповіла на твоє запитання?
— Не відповіла, бо в чомусь замішана, — запевнив Ростик.
Однак Левинський заперечно похитав головою:
— Ні, тут річ або в жіночих гонорах, або у великій любові.
— Ти сам собі суперечиш. Якщо йдеться про кохання, то в Оксани були всі підстави відправити на той світ нареченого.
— А далі? — не погодився Левинський. — Невже ти думаєш, що вбивство Максима відкрило б їй двері до одруження з Іваном?
— Не знаю. Легше було б, звичайно, просто втекти з Матвіїшиним — і, як кажуть, най ся діє воля Божа.
— Отож-бо, — погодивсь Андрій.
— Хай там як, — зауважив Ростик, — нам треба буде поговорити з кількома людьми. По-перше, розпитатися в Насті, що її сподвигло погодитися бути дружкою; по-друге, з’ясувати у вдови, що робив голова після того, як вони повернулися з іменин; по-третє, зустрітися з ворожкою і спробувати дізнатися, кому й чим вона допомагала останнім часом.
— Є ще й четверта кандидатура на розмову, — вставив Левинський.
— Хто?
— Заарештований Івась. Якщо Оксана хоче взяти його вину на себе, значить намагається в чомусь прикрити хлопця. Тобто є якась таємниця, котра змушує їх діяти таким чином. Дивися, вони ж обоє свідомо погоджуються на роль убивць Максима. А це значить, що вони обоє невинні...
— Або думають одне на одного, — перебив друга Ростик.
— Або хочуть заплутати слідство. З кого почнемо?
Белей трохи подумав і вирішив:
— Із вдови?
— Чому? — здивувавсь Андрій. — Думаєш, вона щось знає?
— Ні, — розсміявся друг, — вона найближче живе.
Левинський також розсміявсь — і раптом, уже цілком серйозним тоном, спитав:
— Ростику, ти пригадуєш, у тому сховку голови я знайшов іще й гроші?
Друг уважно подивився на нього:
— Не тільки пригадую, а й чекав, коли ти про це заговориш. Невже тобі знадобилися ті гроші?
— Ні! Ти що?! На свої потреби я достатньо заробляю.
У мене є інша ідея.
— Слухаю тебе.
Левинський трохи завагався, не знаючи, з якого боку почати:
— Скажи, будь ласка, якщо по них ніхто не зголоситься і якщо немає скарг від людей на фінансову аферу, то, може, ті гроші віддати вдові? У неї ж четверо дітей на руках залишилося?
— А коли раптом до неї хтось прийде по ту суму й почне погрожувати?
— Тоді вона повідомить нам. Зрештою, голова міг уже давно все розтратити й до неї все одно могли прийти по ті гроші, навіть якщо вона про них жодного поняття не мала.
Белей задумався.
— Давай так, — сказав. — Я спершу хочу з нею поговорити, а тоді вже вирішимо, що робити з грошима. Може, голова їй стільки залишив, що більше й не треба. — Бачачи, що друг дивиться на нього з докором, Ростик додав: — Та зрозумій ти, Андрію, мені тих доларів чи гривень не шкода. Просто походження в них темне, можуть вони клопоту наробити жінці.
— Зрозуміло, — відповів Левинський. — Але ікону святої Катерини можна бабі Ганні повернути? На неї навіть паперів немає. Адже Бог знає, скільки це слідство ще триватиме.
— Ні, тобі не можна в органах працювати, — розсміявся Ростик. — Ти всі речові докази розтринькав би. Але щодо ікони, то можеш віддати. Зрештою, треба буде, то візьмемо її на кілька днів разом із бабою Ганною, якщо хочеш.
Левинський полегшено зітхнув:
— Дякую. Може, це здається трохи банальним. Але мені справді залежало на тому, щоб повернути бабі Ганні святу Катерину.
Белей уважно подивився на друга й уточнив:
— Ні, це не банально. Це по-людськи.
* * *
Пані Стефанію, вдову голови Володимира Ющишина, побачили в літній кухоньці, де вона перебирала кабачки. Левинський та Белей побоювалися, що після ексгумації чоловікового тіла вона взагалі не захоче з ними говорити. Натомість жінка прийняла їх доволі спокійно, навіть запропонувала кави, від якої обидва чемно відмовилися. Бачачи, що гостям трохи незручно, вона почала першою: