— Не переживайте через те (вона свідомо не хотіла називати процедуру своїм ім’ям). Тепер, коли виявилося, що Ладика отруїли, я знала: рано чи пізно до мене прийдуть на розмову. Зрештою, чому б ні? — говорила наче сама до себе жінка, — мені самій хотілося б знати, хто це зробив і за що? І щоб його обов’язково покарали. Знаєте, Ладик не був святим, я сама інколи хотіла його чимось прибити, але він не заслуговував такої смерті. Міг би ще собі жити.
— Прийміть наші співчуття, — ввічливо перебив її Белей, аби врешті перейти до суті розмови. — Ви праві, ми хотіли б порозмовляти з вами про той вечір, коли вбили вашого чоловіка. Це правда, що ви швидше повернулися з іменин племінника?
— Правда, — відповіла пані Стефанія. — Ладик казав, що скоро мають приїхати в село представники фонду, тож йому треба якісь папери наготувати.
— Коли ви приїхали додому?
— Приблизно по десятій. Він одразу пішов до паперів, а я вкладала дітей спати. Потім, уже коли малі поснули, сказав, що трохи прогуляється свіжим повітрям, бо не вельми добре почувається, може, з’їв щось не те. Мовляв, за кілька хвилин повернеться. Я чекала його з півгодини, а потім подумала, що подався до тої... Анни, й пішла спати. Аж тут серед ночі з’явилися люди і принесли Ладика... — жінка мимоволі заплакала, але швидко взяла себе в руки.
— Скажіть, будь ласка, — знову звернувся до неї Белей, — вибачте, що мушу таке питати, але та Анна... де вона живе?
— Та трохи далеко звідси, — спокійно відповіла вдова.
— Далеко — це як? — допитувався Ростик.
— Хвилин п’ятнадцять ходу, не менше.
— Тоді ще одне, — продовжував Белей. — Це запитання ми просто змушені поставити, хоча я знаю, що воно зайве, але правило є правило: у вас були причини бажати смерті свого чоловіка?
Жінка здивовано подивилася на Ростика:
— Дивні ви. Навіть якби й були, то хто вам про це скаже?
Белей мусив погодитися:
— Так, але правила є правила.
— А користі з тих правил? — знизала плечима жінка. — Але я все ж таки спробую вам відповісти максимально чесно. Я справді могла б мати підстави бажати чоловікової смерті, якби в мене не було чотирьох дітей і жодних проблем із доглядом за ними. У нього не раз траплялися історії на стороні, але ніколи не було так серйозно, як із тою Анною. Вони ж роки три вже як зустрічались. Я і рада була б розлучитись, але... Особливо після тої сцени...
— Якої сцени? — вихопилось у Левинського.
— Місяці зо два тому, після Великодня, Анна прийшла до мене на подвір’я і влаштувала при дітях страшну сцену: мовляв, я їм не даю з Ладиком жити, мені лише гроші його потрібні... Репетувала, щоб дала їм спокій і відпустила чоловіка. Я ледве малих устигла до хати завести. Вона викричалась і пішла. Я тоді до вечора проплакала, адже ніколи ані секунди не тримала його. Склала всі Ладикові речі і, як тільки він прийшов, сказала, аби забирався мені з дому, що мені тої публіки більше не треба. Він спитався, що сталось. Я тоді все йому сказала. Сказала, що не заслужила в нього, аби якісь курви приходили мені до хати й ганьбили мене останніми словами. Кажу, запиши хату на дітей, мені не треба, і йди геть, щоб мої очі тебе не бачили. Я ще ніколи так на нього не кричала.
— А чоловік що? — запитав Ростик.
Пані Стефанія сумно похитала головою:
— Відповів, що нікуди не піде. Що він мене перед Господом Богом брав і довіку лише я його жінка. Ще сказав, що поговорить з Анною і більше такого не буде.
— І поговорив?
— Не знаю. Але вона з того часу мене вже не займала. Обходила десятою дорогою. Та й Ладик став дужче дому триматися. Я навіть думала, що совість у ньому озвалася. Відколи та Анна з’явилась, у нас ніякого життя не було, а останні два місяці наче ангели через хату перейшли. Чула від людей, що навіть бачитися вони перестали. Все так було добре... — вона знову не стрималась і заплакала.
— Скажіть, будь ласка, — продовжив Белей, — подейкують, що ваш покійний чоловік був трохи скупуватий?
— Ні, не скупуватий, — заперечила пані Стефанія, — просто не видавав зайвих грошей. У нас завжди було достатньо всілякої їжі, діти одягнені як слід, на море ми їздили відпочивати. Та коли йшли на базар. Ладик складав детальний список і нічого зайвого не купував.
— А вам гроші давав?
— Коли треба було, то давав, але я мусила точно пояснити, на що вони. Хоча інколи й бувало, що шкодував. Я торік хотіла собі нову спідницю купити, дуже мені сподобалася й недорога була, а він каже: «Для чого тобі нова спідниця, ти ж ніде не ходиш? Та й синя твоя ще добра». А я ту синю вже четвертий рік ношу, можна й поміняти.