Та коли нас десь запрошували, то завжди мені щось нове було купить. Любив, щоб я при ньому мала добрий вигляд. Біда, що те нове — усе святкове, на кожен день його не дуже поносиш. Що ж мені, до корів у вечірніх сукнях ходити?
— А подарунки вам робив?
— Робив, тільки дуже рідко. На день народження й коли родилися діти. Інколи на День жінки міг щось вручити.
— Це були цінні подарунки?
— Чи я знаю. Мабуть, що так. В основному ювелірні прикраси. А коли народилася Юстинка, найменшенька, то подарував шубу норкову.
— Маю ще одне не дуже приємне запитання, можна? — більше для годиться поцікавився Белей.
Жінка стенула плечима:
— Та що вже там, питайтеся.
— А чи Анні, своїй коханці, він гроші давав? Як думаєте?
— А що тут думати, — здивувалася пані Стефанія, — звичайно, що так. Вона зі своїх килимів і торбів машину собі не купила б. Та й хату відремонтувала.
Постійно убори міняє, а доньку-он до Греції відпочивати минулого літа відправила.
— З яких килимів? — не зрозумів Белей.
— Вона ткацтвом займається, — пояснила вдова. — Тче на сувеніри килими, торби, доріжки, серветки й таке інше. Звичайно, що гроші це якісь приносить, але не аж стільки.
— Пані Стефаніє, — втрутився Левинський, — скажіть, будь ласка, покійний голова залишив вам якісь засоби до існування?
— Та які там засоби, — нерадісно махнула рукою жінка. — Десь зо дві тисячі доларів я в його шухляді знайшла. Звідки вони в нього? Може, й не його? Та я машину продам, вона майже нова, й пенсію спробую оформити як багатодітна мати. Ладик не хотів, щоб я працювала, а тепер уже де роботу в селі знайду?.. Мені б років п’ять якось перебитись, а там діти підростуть, то, може, легше буде.
— А рахунків він ніяких не мав?
Удова стенула плечима.
— Не знаю. У фінансові справи чоловік мене ніколи не втаємничував. Коли що й питалася, то тільки нервувавсь і казав, що то не мій головний біль. Тепер виходить, що мій, — сумно додала жінка.
— Пані Стефаніє, — раптом сказав Белей, — ми перевіримо, чи були рахунки у вашого чоловіка, й, коли знайдуться якісь кошти, спробуємо вам їх повернути.
— Дякую, навіть якщо нічого не вийде, все одно дякую, — ледь чутно сказала жінка. Видно, вона не дуже сподівалася на Боже чудо, бо досі його не дочекалася.
* * *
— Отже, що ми маємо? — виголосив Белей, зручно вмощуючись у гамаку в Андрієвому саду. Гамак кілька разів гойднувся під його вагою, і Ростик блаженно зітхнув: — Як добре! Слухай, Левинський, я сьогодні спатиму тут.
— Не радив би, — відповів Андрій, сідаючи поруч на ослінчик.
— Чому? — здивувався Белей.
— Бо під ранок тут буде так холодно, що чкурнеш у хату та ще, боронь Боже, простудишся. Це гори, а не морський курорт.
— Гаразд, — погодився Ростик, — повернімося до нашої справи. Отже, що ми маємо? — повторив іще раз.
— Маємо вдову, якій аж ніяк не було вигідно вбивати чоловіка, — резонно відповів Левинський.
— Так. А ще — коханку, якій теж було безглуздо зживати зі світу дійну корову, — додав Ростик.
— І що далі? — поцікавився Левинський, — я сказав би негусто.
— Отут помиляєшся! — радісно вигукнув друг. — Ми нарешті знаємо, де могли отруїти голову.
— І де ж?
— Безумовно, що на іменинах. Адже ти сам казав, що смерть настала не пізніше першої години. Отже, близько дванадцятої пан Володимир виходить на свіже повітря, бо, як сказала жінка, «не вельми добре почувається». До речі, якби вона йому щось підлила, то цього не згадувала б.
— Не розумію, — розмірковував Левинський, — кому було потрібно труїти голову на іменинах? Може, його братові чи братовій? Може, хтось із них почав розуміти, що їхній син з подачі голови займається шахрайством, і вирішив усунути того?
— Ні, — не погодився Белей. — Занадто ризиковано. Ти подумай: вони брати. Можна було просто поговорити й домовитися, що хлопець виходить із гри.
— І що тепер?
— Тепер треба дістати список усіх гостей, що були в Ющишиних на іменинах, — відповів Ростик.
— Боюся, їх багацько, — зауважив Андрій. — І взагалі після тих подій із викриттям афери мені щось так не хочеться туди йти...
— А ми й не підемо, — безжурно зауважив Белей. — Пошлемо туди нашого Колю-дільничного. Мусить же й він якесь діло мати.
Белей витягнув мобільник, набрав Колю. Останній запевнив, що негайно візьметься за цю справу й завтра вранці принесе йому звіт. Ростик наперед подякував і відключив зв’язок:
— Чує кіт, чиє сало з’їв, — кинув до Андрія. — Боїться, аби не виявилося, що він убивство у селі хотів приховати.