— Я ж казав йому ще тоді, що за таких обставин це буде непросто, — резонно зауважив Левинський. — Але добре, одним ділом менше. До речі, коли поговоримо зі знахаркою?
Ростик задумався:
— Точно завтра. Тільки я ще не вирішив, із ким першим спілкуватися: зі знахаркою, з Настею —дружкою Оксани, з коханкою голови чи з Івасем та Оксаною?
— Я все-таки передусім поговорив би зі знахаркою, — запропонував Андрій.
— Чому?
— Може, вона відразу скаже, хто з названих тобою осіб мав із нею справу останнім часом.
— Хороша думка. Отже, так і зробимо. — Белей із насолодою потягнувся в гамаку. — Який я тобі вдячний, Левинський.
— Це чого? — здивувався той.
— Бо якби не ти, стирчав би я зараз у спекотному Львові й дихав пилюкою, а так гори, свіже повітря, домашні харчі... Щоправда, треба якомога швидше чогось нагребти, а то дадуть під зав’язку. Я ж у службове відрядження поїхав.
— Ну, а справа з розкриттям афери фонду? Хіба тебе за це не похвалять?
— Похвалять. Може, навіть підвищення дадуть. Але сказали, що треба ще смерть голови прояснити для повноти справи. У мене таке начальство — як мед, то й ложкою.
— Нічого, якось розкрутимо: твій досвід, мій психологічний метод...
— До дупи це все, — перебив його Ростик.
— Чому? — здивувався Левинський.
— Бо, як показує отой самий мій досвід, психологія злочинців завжди однакова, проблема в тому, що вони надто схожі на звичайних добропорядних людей.
— Можливо, можливо, — погодивсь Андрій, і собі задоволено потягуючись. — Ходімо спати, поки дають. Завтра багато роботи.
Друзі ще трохи посиділи в саду і справді пішли до сну. І поки вони спокійно й солодко спали, в добропорядному селі коївся черговий злочин.
* * *
Зранку, близько восьмої, їх поставив на ноги наполегливий стук у вікно. Левинський протер очі й глянув, яка там мара не дає спати? Це був Коля-дільничний. Він весело кивнув головою і показав якийсь папір.
— Белею, прокидайся, — потермосив друга за плече Андрій, ідучи відчиняти Колі. — Там наш ентузіаст прийшов. Підозрюю, вже приніс той список, що ми вчора просили.
— У таку рань? — здивувався Ростик. — Можна було б іще годинку поспати. — Белей виліз і собі з ліжка й натягнув джинси.
Коля радісно ввірвався в хату й поклав на стіл перед ними список:
— Ось усі гості з іменин Ющишина. Я ще вчора його зробив, тому що був поруч.
— Дякую, — кивнув Ростик, беручи аркуш.
— Як там Ющишини? — поцікавився Левинський. — До речі, Миколо, може, поснідаєте з нами? Он скільки тітка Марина принесла, — Андрій показав на дерев’яний столик перед хатою, де щоранку сусідка залишала сніданок, аби не будити гостей.
Коля подумав і погодився:
— Дякую, щось перехоплю, бо ще треба в район їхати.
Левинський наклав усім сиру зі сметаною, нарізав хліба, ковбаси, помідорів, запарив кави і присів поруч інших. Коля-дільничний швидко вимів молокопродукти, зробив собі великий бутерброд і перейшов до кави.
— Ющишини нічого, могло бути гірше, — відповів він на запитання Левинського, злегка, з явним задоволенням посьорбуючи гарячу рідину. — Хлопця відпустили під домашній арешт до повного розслідування справи. Усе, що він мав, віддав куди слід. Адвоката найняли йому доброго, із самого Франківська.
Ростик слухав уважно розповідь Колі й собі спитався:
— Ющишини не дуже здивувалися, коли ви попросили список гостей?
Коля перестав жувати бутерброд і на хвильку задумався.
— Ні, я не сказав би. Переживали тільки, що тепер люди в їхній дім перестануть ходити, бо, з одного боку, справа з тим фондом, а з другого — отруєння голови, яке могли в їхньому домі зробити. Але список склали швидко.
— Двадцять шість осіб, — сказав радше сам до себе Ростик, пробігаючи очима перелік. — Роботи буде достатньо.
— Та трохи буде, — погодився Коля. — Хоча я вже й сам спробував дещо розпитати.
— Наприклад? — пожвавився Белей.
— Спитався, що робив голова під час іменин, із ким говорив, куди ходив.
— Дуже добре, — щиро похвалив Колю-дільничного Белей. — І що кажуть?
— Кажуть, що переважно сидів за столом. Виходив лише двічі: один раз до вітру, в них улітку користуються туалетом на вулиці, бо злив поганий, я уточнив; а другий — покурити.
— І довго ходив?
— Hi, — хитнув головою Коля. — Уперше його не було хвилин п’ять-сім, ну скільки для такої справи треба. А вдруге — зо десять.
— Щодо часу могли й помилитися, — резонно зауважив Левинський.
— Могли, — погодився Ростик. — Тому доведеться ще когось спитати. Зрештою, господиня не завжди всіх припильнує.
Коля допив каву й почав поспішно збиратися: