Левинський почервонів, а Белей прикусив від сміху губу.
— Настю, — вів далі Ростик, — іще буквально кілька запитань. Як ви думаєте, хто міг убити Максима?
Дівчина не довго міркувала:
— Що тут знати? Або Івась, або Оксана, або обоє. Вона до останнього з Матвіїшиним шури-мури крутила. Вже навіть люди їх разом бачили. Не хотіла вона за Максима виходити. Видно, й сам Максим це зрозумів, раз просив мене вернутися.
— Зрозуміло, — похитав головою Белей. — І останнє: ви начебто племінниця Ющишиних, були на іменинах?
— Так, була, — відповіла Настя.
— Скажіть, будь ласка, ви спілкувалися з головою?
Дівчина насторожилася:
— До чого це? Звичайно, що спілкувалася, він з усіма спілкувався.
— А не помітили, голова з-за столу виходив?
У той момент Левинський глянув у дзеркало заднього виду й готовий був заприсягнутися, що співрозмовниця напружилася:
— Не пригадаю, — непевно відповіла вона. — Здається, виходив, але скільки разів... Я жне пильнувала його.
— Так-так, звичайно, — поспішив заспокоїти її Ростик. — Ми нічого вам не закидаємо. Це запитання ставимо всім.
На трасі з’явилася табличка «Яремче», і дівчина, здавалося, полегшено зітхнула. Вони довезли її до центру, і, вже коли та виходила з машини, Ростик раптом пригадав:
— Настю, вибачте, забув поцікавитись. А чому ваших батьків не було на іменинах?
— Батько в мене помер, ще коли мені десять було, а мама не могла, прихворіла. Я теж не пішла б, але так не пасувало. Тітка дуже просила.
— Дякую, всього найкращого, — всміхнувся їй Ростик на прощання.
Настя вийшла з машини. Белей зачинив за нею двері й відкинувся на заднє сидіння:
— Ну, і хто з них каже правду? — спитався Левинського.
Той мовчав. І весь його психіатричний досвід мовчав. Здавалося, сам Господь Бог мовчав, хоча точно знав відповідь.
* * *
Під’їхавши до села, Андрій звернув на об’їзну дорогу. Так було ближче до баби Параски, яка жила на самій околиці біля лісу. Її хату було видно ще здалека, під ґонтовим дахом, з акуратними жовтими віконницями, згори до низу завішену зіллям. Параска мала вже під дев’яносто. Скільки років займалася знахарством, самому Богу відомо. Кажуть, іще дівкою у своєї баби перейняла, а та — ще у своєї. Одним словом, потомствена відьма, як казали в селі. Левинський також її добре пам’ятав. Колись у тітки Марини був величезний вовкодав Рекс, який дуже любив скакати всім на плечі з-за кущів, валити на землю та облизувати. Так він колись увечері й на малого Андрія скочив. Після того хлопець цілу ніч не міг спати, а на другий день бабуня повела його до Параски страх зливати. Доти Андрій її ще не бачив і, як усі діти, страшенно боявся відьми. Натомість баба Параска виявилася не такою вже й страшною. Посадила хлопця посеред хати, дала довгу смоктальну цукерку й, поки малий давав собі з нею раду, зливала йому воском страх. І справді, все як рукою зняло. Понад те, після тодішнього випадку й на все життя Левинський перестав боятися собак. Чи вірив він у її чари? Тоді так. Тепер думав, що то була сила навіювання. Скільки ж років минуло після того випадку? Виходило двадцять п’ять, а то й більше.
Товариші підійшли до дверей і постукали. Їм ніхто не відповів.
— Може, пішла до лісу? Або десь у справах? — сказав Левинський.
— Шкода, — зауважив Белей. — Спробуємо трохи почекати?
Вони сіли на призьбі під хатою. Раптом із-за рогу показався вгодований чорний кіт, майже такий, якого бачив Левинський уві сні своєї першої ночі в селі. Підійшов під двері й жалібно занявкав. Андрій нахилився й почухав його за вухом:
— Привіт. Ти що, не снідав сьогодні?
Кіт вдячно потерся Андрієві об ногу й віддано заглянув в очі, не перестаючи нявкати.
— Схоже, таки не снідав, — підсумував Левинський.
— І це дивно, — раптом сказав Белей.
Левинський і собі зрозумів, що дивно. Година була ще не така пізня, аби кіт після сніданку зголоднів. До того ж він був огрядний, доглянутий, видно, що його тут тримали в білому тілі. Андрій устав і пішов позаглядати по вікнах. За якусь хвилю почувся його крик:
— Господи! Ростику! Ходи швидше сюди!
Белей кинувся до Левинського за ріг хати й собі заглянув у віконце. Посеред хати нерухомо лежала баба Параска.
Удвох швидко навалилися на двері, щоб вибити, однак вони самі відчинились і товариші мало не полетіли сторч головою вперед. Левинський здивовано глипнув на Белея:
— Ну й ідіоти! Не могли двері попробувати. Вони ж узагалі незамкнуті!
Уже коли підійшли ближче до баби Параски, то побачили, що хустина з її голови сповзла, а на тімені кривавить велика рана. Левинський вжахнувся: це була та сама рана, що її він бачив уві сні. Пригадав слова старої: «Якщо цей дурний котяра не може лапати мишей, то, може, хоч ти їх проженеш?» Миші, миші... Щось крутилось у нього в голові довкола тих мишей, відчував: щось дуже важливе, але ніяк не міг уловити цю згадку, навіть не згадку, а тінь тіні згадки...