Поки Левинський роздумував, Ростик уже викликав по телефону Колю-дільничного:
— І фельдшера прихопи, — кричав він у мобільник. — Вітром сюди! Та в цьому селі казна-що діється!
Белей був злий на весь світ і на себе самого:
— Ні, Левинський, поки ми з тобою тут любовні історії вислуховуємо, в селі з’явився якийсь маніяк і мочить усіх по черзі. Це, до речі, по твоїй частині.
Однак Левинський із ним не погодився:
— Боюся, коли це й справа рук маніяка, то дуже розумного і такого, який має що втрачати.
Ростик здивовано подивився на друга:
— Ти розмірковуєш як професійний слідчий. Але чому так думаєш?
— Розумієш, коли річ у почуттях, то всі вони — любов, ненависть, бажання помсти, тощо — сфокусовуються зазвичай в одній або на одній людині й більшість вчинків часто буває спонтанною, непродуманою... А тут таке враження, що хтось планомірно усуває будь-яку загрозу, що здатна зірвати його плани. Тут діяли не з пристрастю, а з холодним розумом. Одні почуття часто блокують інші. Людина, одержима емоціями, втрачає контроль над деталями. А ми що бачимо? Ретельно скоєні злочини, в яких і зачепитися нема за що. Видно, що їхній автор усе добре прораховував.
Белей, мов зачарований, слухав свого друга:
— Усе, Левинський, якщо тебе колись і поженуть із психіатрії, то відразу приходь до мене. Та я тебе вже взяв би на роботу.
— Дякую, але що з того? — зітхнув Андрій. — Коли я і надалі не знаю, де й кого шукати...
— Ну, це не проблема, — заспокоїв його друг. — З’ясуймо передусім, що могло бути, як професійно кажуть, знаряддям злочину. Ось ти, вже як лікар, можеш мені приблизно сказати, яким предметом завдано удару?
Левинський присів над бабою Параскою і почав уважно оглядати рану:
— Однозначно чимось тупим і важким. До речі, смерть настала доволі давно. Я сказав би, годин десять-дванадцять тому.
— Отже, — поглянув Ростик на годинник, — десь між другою і третьою ночі.
— Орієнтовно так, — погодивсь Андрій. — Можна розширити діапазон до «між першою і четвертою», але це вже крайні межі.
— Бив чоловік чи жінка?
— Якщо предмет був хоча б середньої важкості — чоловік чи жінка, однаково. Але точно не Івась Матвіїшин.
Ростик вражено подивився на Андрія:
— Звідки такий висновок?
— Бо він зараз сидить під арештом у районному СІЗО, — всміхнувся Левинський. — Ти що забув?
— Справді, забув, — розгублено пробурмотав Ростик, злий, що його, досвідченого криміналіста, так легко підловив любитель. — Що ж, одним підозрюваним менше. Але це не знімає з нього попередньої вини. Сам кажеш, убивцею могла бути й жінка. Оксана не захотіла нам відповісти, по що ходила до Параски. Боячись, що та нам сама скаже, після нашої розмови вона тихцем приходить сюди і вбиває стару...
— Я тепер нічого не можу виключати, — відповів Андрій.
Друзі уважно оглянули хату, але жодного натяку на «тупий предмет середньої важкості» не знайшли. Навіть зазирнули в комору, де баба тримала всіляке знахарське зілля, начиння, настої та іншу біду. Роздивляючись те ворожбитське добро, Левинський несподівано помітив одну цікаву річ.
— Дивися, — звернувся він до Белея, — тут повно всіляких пляшечок різного калібру, і на всіх етикетки двох видів: на одних намальований хрестик, на других — серце. Навіть на порожніх таке саме.
Белей і собі уважно подивився на посудинки:
— Зрозуміло: в тих — отрута, а в цих — воскресальна вода, — пожартував Ростик. — Справді, цікаво. Що б то означало? А прихопи-но дві з різними етикетками, може, хто що знає?
Андрій так і зробив. Нарешті огляд хати скінчився. Аніякісіньких натяків на сліди вбивці чи інструмент вбивства...
— Треба обстежити подвір’я, — сказав Левинський. — Може, злочинець прихопив своє знаряддя на вулиці перед тим, як увійти в хату, а потім кудись викинув.
Вони пішли обшукувати дворище, але марно. За цим заняттям їх застали Коля-дільничний і Грицько-фельдшер.
— Давно не бачилися, — замість привітання саркастично кинув Грицько до Левинського. — Сподіваюся, наша третя зустріч відбудеться за інших обставин.
Ростик запитально поглянув на друга.
— Уперше ми зустрілися під час огляду мертвого голови, — пояснив Андрій.
— Прекрасно, — посміхнувся Белей, — значить у вас уже є досвід співпраці. А потім повернувся до Грицька:
— Це ви посвідчили, що голова умер природною смертю?