Фельдшер як води в рот набрав. Не знав, чим окошиться ця справа. Ростик, чудово розуміючи хід його думок, виступив із зустрічною пропозицією:
— Я готовий закрити очі на минуле свідчення, якщо цього разу ви зробите все належним чином.
Грицько полегшено зітхнув і миттю кинувся вивчати покійну Параску. Щоправда, його огляд нічого нового не дав. Фельдшер майже слово в слово повторив усе те саме, що казав Левинський. Більше щастя мав Коля. Навчений багатолітнім досвідом, він відважно поліз у гноївку за хатою і витягнув звідтіля сокиру. На її обухові знайшли сліди крові.
— Воно! — в один голос підтвердили Грицько й Андрій.
Коли приїхала бригада з району забрати труп, Коля передав сокиру на експертизу й попросив якомога швидше повідомити результати.
— Бодай щось, — розмірковував Левинський. — Павло Григорович, мабуть, зрадіє. Стільки роботи останнім часом...
Белей був інакшої думки:
— Я на твоєму місці так не тішився б. Якщо найближчим часом не знайдемо вбивці, то боюся, що вже нашими справами зацікавляться значно вище. І коли довідаються, що один — дилетант зі Львова, а другий — інспектор із чужої області безуспішно розплутують аж три вбивства в одному селі, тоді як слідчий, котрий мав би цим займатися безпосередньо, возить по горах тітку з Канади, проблем не оберемося.
— Але ж ти щось придумаєш? — із надією в голосі спитавсь Андрій.
Белей тільки важко зітхнув:
— Левинський, друже, я лишень слідчий, а не брат Ґрімм.
— Тоді добре, що хоч Коля на місці, як-не-як, місцева влада.
— І це правда, — погодився Ростик. — Усе, немає чого тут сидіти. Поїхали назад, до хати. Дорогою підкинеш мене до Оксани Ведмедевої. Мушу-таки допитатися, що вона шукала в Параски? У зв’язку з останніми подіями мусить мені сказати.
— Добре, а я тим часом віднесу бабі Ганні ікону, якщо ти не заперечуєш, — сказав Левинський.
— Навіть навпаки... Піди до неї, розпитайся про покійну Параску. Може, щось випливе з останніх подій. Ця баба любить спостерігати, я те вже добре помітив. Так, а що з котом? — спитав швидше сам себе Белей, — він тут сам пропаде. Дивись, який угодований.
— А давай я його бабі Ганні відвезу, — запропонував Андрій.
— Ти думаєш, у неї немає кота?
— Де ж ти бачив сільський двір без кота?! — здивувавсь Андрій. — Є, звичайно, але, думаю, із вдячності за повернуту ікону вона його візьме. Шкода ж тварини.
Кіт не відразу погодився сідати в машину, тож довелося дати йому щось поїсти. І лише після того він пішов на руки до Белея та погодився їхати з ними. Сарака відчув, мабуть, що немає вже його доброї господині.
* * *
Левинський узяв ікону, кота й подався до баби Ганни. Хоч десь йому зрадіють, подумав про себе. Тількино зайшов у двір, як почув із хати страшний крик. Це баба з кимось сварилася. Потім почувся й другий голос, дядька Гната:
— Та, матко Ганно, хіба ж я маю що проти твоїх гусей? Прошу лише, не випускай їх із господи, а то вони в сільраду лізуть.
— А в мене гуси грамоти не навчені, вони не можуть прочитати, що там на дверях пише. Краще хвіртку там у вас зачиняйте.
— Та бійтеся Бога! — не вступався дядько. — Сільрада — то ж державна установа. Туди цілий день люди навідуються. Це вам простіше ворота замкнути й гусей не пускати.
— А я і замикаю, так вони попід тин пропихаються. Полагодиш мені тин, то й буде спокій.
Левинський акуратно постукав у двері й увійшов до приміщення. Баба Ганна, яку ця розмова вже, видно, дістала, щиро йому зраділа:
— А, це ти! Заходь, заходь, синку. Гнат уже йде, — потім глянула сердито в бік дядька Гната. — Бачиш, до мене теж цілий день люди навідуються, не можу я ворота зачиняти.
Дядько Гнат лише махнув рукою і підвівся з лавки:
— Вітаю, — привітався він за руку з Левинським, — що нового? Кого в нас знову вбили?
— Бабу Параску, — просто відповів Андрій, не змигнувши й оком.
Дядько Гнат лише витріщив очі, а баба Ганна аж сплеснула в долоні.
— Жартуєш? — недовірливо спитався дядько.
— Боюся, що ні. Сьогодні зранку ми з Белеем заїхали до неї, треба було дещо спитати, і знайшли її мертвою посеред хати.
— Та що ж це діється, людоньки добрі! — скрикнула баба Ганна. — Скоро в цьому селі буде небезпечно на вулицю вийти. А її часом не зґвалтували?
— Кого? — не відразу зрозумів суть питання Андрій.
— Та кого? Параску, звісно, — вигукнула баба Ганна, хапаючись за серце.
— Паніматко, — звернувся до неї Левинський. — Не кричіть, будь ласка, не здіймайте паніки й не кажіть дурниць. Убили і все.
— Та де вже там не здіймати паніки, — загризся дядько Гнат. — Оце клопіт на село, оце клопіт!
Однак Левинський не збирався розгортати цю тему і знову звернувся до баби Ганни.