— Та в нас справжня сенсація, — сплеснула руками сусідка. — Пригадуєш Максима Терчука, ну що його ще називали Валянок, він був учителем хімії?
Андрій злегка кивнув головою, бо якісь-таки невиразні спогади про Максима Валянка в нього були.
— Так от, — вела далі тітка Марина. — Років шість-сім тому він кинув школу й поїхав до Італії на заробітки. Там йому страшенно поталанило і він заробив страшні гроші. А колись же навіть на пристойні черевики не мав, усе у валянках ходив. Тепер повернувся, відкрив два великі будівельні магазини, один—біля села, а другий — у районі, й одружується з Оксанкою Ведмедевою.
— А хто такий Ведмідь? — знічев’я поцікавивсь Андрій.
— Та хіба не пам’ятаєш? — здивувалася тітка Марина. — Миросько Ведмідь. Він овочі та фрукти з Румунії фурами ганяв, а потім відкрив кілька бензозаправок і магазинів. Один із перших багачів у цих околицях. А Ксенька — донька-одиначка. Уявляєш, які вони тепер ґазди будуть!
— Уявляю, — погодивсь Андрій, нарешті спокійно пережовуючи вареник.
— Кажуть, старий Ведмідь дав попервах гроші Максимові, ну щоб міг до Італії виїхати. Ось тепер за це той і одружується з його донькою, коли розбагатів.
— А донька що? Любить його?
— Та де там любить! До останнього з Іванком Матвіїшиним гуляла. Аж поки татуньо кулаком по столі тріснув. Але Максим, кажуть, її любить.
— Ну, що ж, — філософськи зауважив Андрій, — повезло дівчині.
— Це чому ж?
— Та робитиме що захоче, а чоловік терпітиме, бо любить.
— Ні, Оксанка не з таких, — махнула рукою тітка Марина. — Вона хоч і не проти трохи погуляти по весіллях та дискотеках, але ж серйозна. Уже як заміж вийде, то сидітиме за чоловіком, як має бути. Не з тих вона, як їх там, фаменісток!
— Феміністок, — акуратно поправив тітку Марину Андрій.
— А, одна біда. Але ти їж, їж, дитино, диви, який марний став у тому місті.
Що мала на увазі тітка під «марним», Андрій ніяк не здогадувався. Досі йому ніхто такого не казав. От хіба що кола під очима від недосипання (останнім часом ніяк не міг спати через роботу). А загалом він був навіть нічого: високий, ставний, трохи худий, щоправда. Із довгою русявою чуприною, великими карими очима, брови як намальовані. Одним словом, козак хоч під вінець, куди Левинський, звичайно, не збирався за жодні гроші.
Ще трохи поговоривши з тіткою Мариною, Андрій нарешті повернувся до свого обійстя. І застав там доволі дивну картину. На подвір’ї юрмилося повно людей із сумками, клунками, наче циганський табір перекочував. Якийсь старший сивий чоловік підійшов до нього й, розкинувши руки, як для обіймів, привітався:
— Ну, привіт, блудний сину. Вже й забув, яке рідне село на вигляд (рідним воно було умовно, бо Левинський тут не народився, лише кілька разів щороку приїжджав на свята). Що, не впізнав? — продовжував чоловік. — Забув, як із дядьком Гнатом ходив рибу ловити?
Дядька Гната Левинський пригадав миттєво. Бо ж таки справді з ним рибалив. Якось відправив тому всю рибу з відра назад у ставок, то такого потиличника дістав, що до Страшного Суду пам’ятатиме. Андрій теж обійняв старого.
— Чому ж забув? Я вас дядьку, ніколи не забуду, як і тої риби, що вам випустив.
Старий, видно, теж відразу пригадав, про що мова, відтак зробив невинні очі й продовжив:
— Та Бог з тою рибою. Надовго до нас?
— Ще не знаю, але тижнів на три точно.
— Міг би й надовше.
— Куди надовше? У мене робота...
Після останніх слів дядько Гнат знову пожвавішав:
— Щодо роботи. Андрійку, синку, ти тільки не гнівайся на старого, але тут кілька людей прийшло до тебе пораду вислухати (цих «кількох» було явно душ двадцять).
— Яку пораду? — не відразу втямив Андрій.
— Ну, — трохи зам’явся дядько Гнат, — ти ж доктор, так? А в нас один фельдшер на п’ять сіл. До міста далеко, не всі мають час і здоров’я туди їхати. А в кожного свій клопіт. То, може, ти подивишся? Ні-ні, не задурно, звичайно...
— Дядьку Гнате, — швидко перебив його Андрій, — я не можу їх оглядати, і річ не в грошах.
— А в чому? — здивувався старий.
— Я не такий доктор, як ви думаєте, я психіатр, — однак, бачачи, що той таки його не дуже розуміє, спробував пояснити простіше: — Я лікую лише нерви людські, всілякі страхи, істерики, безсоння... ну, все, що в голові у людини робиться неправильно.
— Чекай, — перебив його дядько Гнат. — Скажи мені конкретно: ти в медінституті вчився?