Левинський виглянув у вікно:
— Паніматко, а з якого кутка йшла Параска?
Баба Ганна підступила до вікна й показала в бік дороги, що спускалася в діл.
— Та звідтам-он. — Потім скрушно похитала головою і додала: — Шкода, знаюча жінка була й сердобольна. Всім помагала. А я їй колись казала: «Лікувати — лікуй, але не ворожи, ще біду якусь на себе накличеш».
— А що, вона справді вміла ворожити?
— Чи я знаю? Мабуть, уміла. Колись і мені сказала, що доньку мою біда чекає, але внучка буде дуже щаслива. Отак і вийшло. А скільки до неї по приворотне зілля набігалося дівчат!
— Та ви що?! — розсміявсь Андрій. — У це тяжко повірити.
— Кажеш! Я сама кількох знаю, що цим зіллям на собі хлопців поженили. Навіть чого далеко ходити. Взяти хоча б Дідухів, такий рід багатий, знатний був. Старший син на хірурга вчився. Анна Нечаєва напоїла його зіллям, от він і втратив розум. Медінститут кинув, до села повернувся, світу білого за нею не бачив. Та вона потім загуляла. Кажуть, що то він од горя й помер.
— Настя — це його донька? — поцікавивсь Андрій.
— Так, вона дуже лиха на маму була за тата. Як підросла, то пішла жити в батьківську хату, геть від неї.
— То вона з мамою не спілкується?
— Спілкується, тільки жити разом не хоче. А може, це й через Максима покійного.
— Як через Максима? — насторожився Левинський.
— Настя любила його дуже, а він був бідний. Тож Анна вигнала його з хати на саме Різдво. Настя буквально за тиждень перебралася на обійстя покійної баби, мами татової. От і живе там досі.
Левинський відразу пригадав історію, що почув її від Уляни про Настю, чия мама розігнала їх з Максимом. Он хто була та мама! Треба негайно про все розповісти Ростику. Це точно буде сюрприз для нього.
* * *
Коли Левинський повернувся до себе в господу, Белея ще не було. Натомість за столиком перед дверима сиділа Уляна з глечиком молока і свіжим медівником. Побачила Андрія і весело защебетала:
— Привіт, я вже думала, що не хочеш мене бачити, десятою дорогою обходиш.
Частково це була правда, але з елементарної ввічливості Левинський заперечив:
— Hi, Уляно, не так. Просто роботи багато, ми з Белеєм ледве раду собі даємо. Ніяк кінці з кінцями звести не можемо.
— Я бачила Ростика, — сказала Уляна. — Пішов до Ведмедів. Що ви там шукаєте?
— Вибач, але я поки що не можу сказати.
Уляна весело махнула рукою:
— Не страшно. Я он свіжого молока принесла й медівника спекла. Ходім зготуємо кави з молоком.
— Що ж, заходь, — запросив Андрій гостю до хати, але про себе твердо вирішив, що вдруге не попадеться.
Вони зайшли до кімнати й Левинський взявся робити каву, тим часом Уляна накрила на стіл, узяла чисту миску, нарізала медівника.
— Ой, я, здається, ключі від хати на столику забула, — схопилася вона. — Андрію, подивися, будь ласка, а я медівник докраю.
Левинський вийшов на вулицю, але ключів на столі не було.
— Тут їх немає, — гукнув Уляні.
— Пошукай, може, впали, — відгукнулася та з хати.
Андрій уже хотів нахилитися, аби понишпорити в траві, як механічно заглянув у вікно. На свій велетенський подив він помітив, що Уляна стоїть над кавою і щось у неї ллє. Він швидко ввійшов до хати:
— Уляно, це що таке?!
Від несподіванки молодичка аж підскочила і щось швидко притаїла за спиною. Та було пізно, Андрій уже все помітив. Він підійшов до неї, простягнув руку й максимально твердим голосом промовив:
— Негайно дай мені те, що ховаєш.
Уляна страшенно почервоніла, однак віддала коричневу пляшечку, на дні котрої бовталася якась рідина. На посудинці була маленька фірмова етикетка зі значком серця. Левинський покрутив її в руках і докірливо подивився на Уляну:
— Ворожиш?
Уляна, мало не плачучи від сорому, лише мовчки ствердно кивнула головою.
— І що це таке? — продовжував допит Левинський.
— Приворотне зілля, — тихо, як миша, прошепотіла Уляна.
Почувши це, Андрій розсміявся й полегшено зітхнув:
— Уляно, навіщо це?
— Хотіла тобі сподобатися, — ще тихіше зізналася жінка.
Левинський ніжно погладив її по щоці.
— Ти й так мені дуже подобаєшся. І присягаюся, якби ти не була дружиною мого близького приятеля, то забрав би тебе звідси негайно. Уляно, ти не подумала, що це могло бути небезпечно?
— Чому небезпечно? — здивувалась вона. — Я не сама його робила. Я в тому не розбираюся. Мені Параска наготувала.
— Що Параска, то я знаю. Але те, від чого помер Максим, також було безпечним. Та в нього виявилося хворе серце і зілля його вбило. У мене теж могло бути хворе серце.