— Ні, — швидко захитала головою Уляна, — я першого разу тобі лише кілька крапель вцідила, аби не нашкодити.
Левинський вражено глянув на Уляну:
— Що значить «першого разу»?
— Ну, коли я тоді була в тебе...
Андрій пригадав той перший раз, чим усе закінчилось, і тяжко задумався: невже воно й справді діє? Але ні, якби Уляна тоді не заплакала, то ніяке зілля їй не допомогло б. Він подивився на жінку. Та стояла перед ним як шкодна дитина й не знала, куди дітися від сорому. Тоді він обняв її за плечі, підвів до столу й посадив на лавку:
— Улянко, давай так. Це я в тебе заберу, про всяк випадок. А тепер запарю нової кави, і ми попробуємо твого чудесного медівника. А про те, що сталося, раз і назавжди забудемо. Гаразд?
Уляна лише вдячно всміхнулася:
— Мені так незручно...
— Не треба. Ти не повинна соромитися того, що тебе болить, і ховатися від цього не треба. Але надалі не експериментуй із такими речами. Можеш собі серйозні проблеми на голову знайти.
Уляна ще з півгодини посиділа в Левинського, випила каву зі справді дуже добрим пляцком і пішла. Ростик іще не повертався. «І де це його носить так довго?» — подумав Левинський. У нього теж з’явилася несподівана ідея. Він швидко набрав Белея по мобільному:
— Ти де?
— Я ще у Ведмедів, розпитую. А ти? Дізнався щось нового?
— Не те слово. Сидиш чи стоїш?
— Стою.
— Ну, то сядь. Виявляється, Настя Дідух — рідна донька Анни Нечай.
На тому кінці запала довга тиша.
— Агов, Ростику, ти мене чуєш? — перепитав Левинський, бо подумав, що то розірвало зв’язок.
— Чую, чую! Блін! — вилаявся на тому кінці Белей. — Це знову все заплутує.
— А в тебе що? — поцікавився Левинський.
— Теж є новини, але розповім удома. Я вже навіть думав, що майже розібравсь у цій справі.
— Слухай, я тут у район зганяю, хочу дещо вияснити. Ключі під порогом.
— Добре, — відповів Ростик. — То зайдеш заодно до Павла Григоровича і спитаєшся, що там із тою сокирою. Вона чи не вона? Хоча, думаю, вона.
— Добре, до вечора, — Левинський дав відбій і помчав до міста, поки в патологоанатома ще не скінчився робочий день.
Павло Григорович зустрів Андрія з розпростертими обіймами:
— А, мій дорогий колега! Радий вас бачити. Завдяки вам і вашому другові слідчому в мене тепер стільки цікавої роботи!
Левинський іронічно гмикнув.
— Доброго дня, Павле Григоровичу. Я вам тут іще трохи «цікавої роботи» привіз. Вибачайте, що майже наприкінці робочого дня, але мені дуже треба було б, щоб ви чи хтось із лабораторії глянули на цей «чудо-еліксир», — і Левинський простягнув йому пляшечку, конфісковану в Уляни.
— Що це? — зацікавився фахівець.
— Я, власне, також хочу це знати, — відповів Андрій. — Іще мені цікаво, чи може це бути одна з тих речовин, якими вбили наших покійників?
Павло Григорович покрутив пляшечку в руках і згідно кивнув:
— Гаразд, зараз подивимося. Ходімо до хлопців у лабораторію.
На щастя, в лабораторії ніякої спішної роботи не було, тож там відразу взялися за «еліксир».
— До речі, — звернувсь один із лаборантів до Андрія, — передайте вашому слідчому, що на сокирі кров жертви. Тобто вбили точно нею.
— Дякую, — сказав Левинський. — Мене якраз просили про це спитатися.
— Почекайте трохи за дверима, — попросив співрозмовник Андрія та Павла Григоровича.
Вони вийшли.
Чекати довелося не дуже довго. Приблизно за годину хлопець виглянув із лабораторії і подав роздрукований детальний звіт щодо речовини. Павло Григорович узяв аркуш і уважно прочитав.
— Так, це вона, — підтвердив патологоанатом. — Речовина, якою вбили хлопця і яка теоретично не вбиває. Понад те, за своїм складом вона б мала бути чудовими ліками від імпотенції або для нормалізації серцево-судинної діяльності. Звичайно, в помірних дозах.
Левинський уважно вислухав і задумався. Тут було над чим задуматись. Якщо Максимові насправді підлили не отрути, а приворотного зілля, то кому це було потрібно? Треба порадитися з Ростиком. Як-не-як, у нього більший досвід у таких справах. Подякувавши Павлові Григоровичу, Левинський поїхав назад у село.
* * *
Товариші сиділи на своїх улюблених місцях, Белей — у гамаку, а Левинський — поруч на ослінчику, й ділилися новинами.
— Отже, — розповідав Ростик, — новини доволі цікаві. Оксана, як виявилося, вагітна. І до того ж від Івася, а не від Максима. Уже майже третій місяць. Крім неї та Матвіїшина, ніхто про це не знав. Спершу вона ходила до Грицька-фельдшера, котрий, як виявляється, робить таємні аборти, але той відмовився. Сказав, що в неї якесь ускладнення й він боїться. Тоді вона пішла до Параски, аби взяти якоїсь трави, щоб спровокувати викидень. Параска їй теж нічого не дала. Сказала, що то великий гріх і вона в такому участі не бере. Оксана впала в розпач. Одружитися з Максимом було єдиною можливістю приховати небажану вагітність. Таким чином, у неї не було підстав убивати Максима, принаймні до весілля. Але, коли я провів обшук у її домі, то знайшов пляшечку з фірмовою етикеткою від Параски, на якій був намальований хрестик, що означає ліки. Оксана божиться, що вперше її бачить. Понад те, вона ще й розказала про весільний подарунок свого батька.