— Який? — швидко перепитав Левинський.
— Максим, видно, не дуже хотів одружуватися з Оксаною, — розмірковував Белей, — тож старий Ведмідь іще до самого весілля — прикинь який легковажний! — переписав усе своє майно, окрім хати й машини, на Оксану з Максимом. На кожного по половині. Там небагато-немало, але на кожного припало по сорок тисяч доларів та ще й п’ять бензозаправок.
Левинський аж присвиснув:
— Та це ж цілий маєток! Може, то Максим потайки лікувався від проблем із потенцією... — прикинув Левинський.
— Ага, десь так, — іронізував Белей, — і не придумав нічого кращого, як підлити ліки до шампанського. Ти бачив хоч одну притомну людину, яка вживала б медикаменти з алкоголем?
— Не бачив, — погодився Андрій. — Тоді залишаються Івась і Настя. Івась міг прибрати конкурента, а Настя — звести рахунки зі зрадливим коханим.
Здавалося, Белей уже наперед смакував фінал справи, тож Левинський уявляв, яка буде міна в друга, коли він почує його новини.
— Ростику, є одна проблема, — почав здалеку Андрій.
— Яка?
— Максима не збиралися вбивати, його хотіли причарувати.
— ?
І Левинський коротко розповів другові свою сьогоднішню пригоду.
— Стоп, — перебив його Ростик. — Але чому тоді настій був у пляшці з хрестиком, тобто позначений як ліки?
— Його могли туди перелити, — відповів Левинський. — Можливо той, хто це зробив, хотів підстрахуватися. Усі знають, що хрестик — це ліки. Якби хтось раптом запримітив, то завжди можна сказати «ой, знаєш, у мене такий низький тиск» або щось на кшталт того.
— Тоді це точно був не Івась, — зробив висновок Белей. — Бо якого дідька йому причаровувати Максима?
— Справді, якого дідька? Миші... — знов щось проскочило перед очима Левинського. Тепер уже трохи чіткіше, мов якийсь малюнок із дитячого мультика. Миші...
— Які миші? — спитався Ростик.
— Ніякі, — відмахнувся Левинський. — Просто намагаюся щось згадати.
— Я думаю, треба обшукати й хату Насті, — сказав Ростик. — Якщо голова до неї заходив і з кимось зустрічався, то не виключено, що з її матір’ю.
— Але ж удова каже, що він уже два місяці, як із тією порвав, — зауважив Левинський.
— Це вона так каже, а насправді вони могли просто змінити місце зустрічей. Пригадай, Настя — сусідка його брата. Що дивного, коли голова ходить у той бік.
— Так, — погодився Андрій, — цілком могло бути.
— Завтра махну в район і візьму ордер на обшук Насті, — заявив Белей.
Однак Левинський, здавалося, його не слухав.
— Ну що там у тебе? — нетерпляче запитався Ростик, бачачи, що друг знову десь далеко.
— Ростику, тобі не здається дивним, що ми стільки говоримо про Анну, а ще ні разу з нею так і не поспілкувалися?
— Про що? Вона поки що поза підозрами. А втім, коли хочеш, поговори. Спитайся, де вона була під час іменин, може, на щось вийдемо. Хоча сумніваюся, що вона скаже правду.
— Завтра ж із нею порозмовляю, — твердо вирішив Левинський. — Із самісінького ранку, поки ти ордер вибиватимеш.
Із самого ранку Белей погнався в район по ордер на обшук Настиної хати. Тим часом Левинський подався до Анни Нечаєвої. Він не дуже знав, де та живе, тож подумав зайти по дорозі до сільради й поцікавитись у дядька Гната. Можна було й тітку Марину спитати, але вони всією сім’єю ще вдосвіта поїхали до Косова на ярмарок. Уляну в усе це посвячувати не хотів. Та й не встиг би, адже на превелике своє здивування Левинський зіткнувся з дядьком Гнатом не в сільраді, а на порозі власної хати:
— Ото добре, що застав тебе, — замість привітання весело вигукнув дядько. — Боявся, що вже із самого рання вас кудись понесе.
— Та Ростик уже поїхав у справах, а я хотів трохи поспати. Що там у вас, дядьку Гнате?
Дядько щось витягнув із-за пазухи:
— Не знаю, чи з цього буде якась користь, але дивися, що я вчора ввечері знайшов у себе в дровітні, — і він простягнув Левинському малесеньку коричневу пляшечку із серцем на етикетці.
Левинський акуратно, двома пальцями, аби не затерти можливих відбитків, як йому й наказував у таких випадках Белей, узяв той предмет.