— Де ви, кажете, її знайшли?
— У дровітні, — відповів дядько Гнат. — Жінка вчора захотіла в старій хаті протопити, аби цвіль не взялася, ми подеколи в ній пропалюємо, а піч там тільки на дровах. Я пішов набрати дров, аж чую: щось дзенькнуло. Думаю, що б то могло бути. Піднімаю: Парасчина пляшечка. Я до жінки, думав, може, то її на старості дур чіпає, а вона каже: «В очі не бачила». Каже: «Віднеси Левинському зі слідчим, може, їм пригодиться». От я і приніс.
— Правильно зробили, — підтвердив міркування Гнатової жінки Левинський. — Треба буде перевірити, що там було.
— Та пляшечка ж пуста, — розчаровано відповів дядько Гнат.
— Для сучасної науки достатньо й однієї краплі, — оптимістично заявив Андрій, — до того ж можуть бути відбитки пальців. Ви більше нікому її в руки не давали? Жінка брала?
— Ні, не брала. Ото лише тобі й віддав.
— Це добре. Дякую вам, дядьку Гнате, що потрудилися мене провідати. Але зараз, вибачте, мушу терміново йти. До речі, не підкажете, де Анна Нечаєва живе?
— Та ходи я тобі покажу, все одно попри сільраду.
Дядько довів Андрія до сільради й показав рукою на дорогу, що спускалася у видолинок:
— Он там дві верби бачиш?
— Бачу, — відповів Левинський.
— Біля них повернеш праворуч, друга хата. Там іще паркан новий стоїть, жовто-зелений. Не помилишся, він там один.
— Дякую, дядьку Гнате.
— А що, про Параску нічого ще не чути? — поцікавився на прощання дядько.
Андрій лише заперечно похитав головою:
— На жаль, іще нічого.
— Шкода, — зітхнув дядько Гнат, — добра жінка була. Хто подумав би! Мала майже дев’яносто років, ніколи не хворіла, ні на що, окрім очей, не жалілась, і отак померти... Ми ще жартували, що вона справжня відьма і всіх нас переживе.
— Що зробиш, — погодився Левинський, — і таке буває. Ну, то я пішов, боюся, щоб Нечаєва кудись не подалась. Шкода буде розминутися.
Він потиснув руку дядькові Гнату й поспішив у вказану йому сторону.
На щастя, Андрій застав господиню вдома, на подвір’ї. Дорогою, намагався уявити собі Анну Нечаєву. На похороні голови бачив її лише здалека, навіть як слід не роздивився. Уявляв її пишною дещо викличної зовнішності жінкою, твердого характеру, схильною до флірту... Який же був його подив, коли він побачив перед собою струнку моложаву блондинку. Легка повнота лише увиразнювала її природну живу красу. В усій поставі, сповненій власної гідності, не було навіть натяку на залицяння. Одягнута вона була зі смаком, але по-домашньому. Левинський привітався:
— Доброго дня, ви пані Анна Нечай?
— Доброго дня, — м’яким голосом відповіла жінка. — Так, я. А ви хто?
— Андрій Левинський. Так склалося, що я беру участь у розслідуванні тих несподіваних смертей, що стались останнім часом. Виділите мені кілька хвилин?
Жінка, не розуміючи, що від неї хочуть, повела бровою:
— Звичайно, але чим я здатна допомогти? Хіба що тим, що знала всіх покійних, навіть мала роман, як тепер кажуть, з одним із них, але не більше.
— Так-так, — спішно підтвердив Левинський. — Зрозумійте мене правильно, ми всіх опитуємо, хто що бачив, чув і таке подібне.
— Ну, коли так, — сказала Анна, — то зайдімо в хату, аби сусіди не заважали та язиками не плескали. А то дивись, завтра скажуть, що в мене новий коханець. Вони на таке бистрі, — злегка всміхнулася.
— Як скажете, — погодився Левинський.
Вони зайшли у великий, видно, недавно після євроремонту, покій і сіли у два м’які крісла біля вікна.
— Може, кави? — запропонувала господиня.
— Ні, дякую. Я тільки-но попив, — ввічливо відмовився Левинський. — Пані Анно, скажіть, будь ласка, чому вас не було на іменинах в Ющишиних, ви ж дружина покійного брата Христини Ющишин?
Анна спокійно відповіла:
— Мене ніхто не запрошував. Як ви собі уявляєте, молодий чоловіче, посадити дружину й коханку брата за один стіл? Відколи я почала зустрічатися з покійним Ладиком, той дурень Богдан перестав мене навіть у хату пускати. Бачите, я їх ганьблю на все село! А самі? Добру їм справу припаяв їхній Дмитруньо. Як ви думаєте, скільки йому дадуть. Років п’ять? Сім?
— На жаль, я не юрист, не можу сказати, — відповів Левинський. — Але вашу доньку Настю вони приймають?
— Так, Настю приймають. Чим дитина завинила? Та вона вся в них пішла, в Дідухів, мого майже нічого немає.
Левинський трохи порозважав, що питати далі...
— Скажіть, будь ласка, а в день іменин ви ходили до Насті?
— Дайте подумаю... Так, ходила. У мене голова боліла, а вдома ліків, як на зло, не було ніяких. Я до Грицька — його немає. Думала, що до Насті подався, вони ж зустрічаються. Прийшла, але й там його не було. Та вже дочка щось мені сама дала. Я трохи посиділа в неї та й повернулася до себе.