— Ви покинули її дім до того, як вона пішла на іменини, чи після?
— Ні, Настя вийшла першою. Я ще хотіла свій улюблений серіал подивитися. Боялася, що пропущу майже всю серію, поки до себе доберусь. Я подивилася. Замкнула двері, поклала ключа де Настя завжди кладе й пішла.
— Коли це було? — намагавсь уточнити Левинський.
— Десь близько восьмої, мене ще Гнатова бачила, можете її спитати. Вона також той серіал дивиться. Після нього — вийшла на вулицю, а я саме від Насті поверталася.
— Яка Гнатова? — не зрозумів Андрій.
— Ну, Орися, дружина Гната Щасного, секретаря сільради. Вони з Настею по сусідству живуть. Ющишини з одного боку, а Щасні — з другого.
Левинський подумав і наважився порушити ще одну тему:
— Пані Анно, хочу вас іще дещо спитати, але вибачте, може, вам буде трохи неприємно...
— Про мої стосунки з головою? — перебила Левинського Анна. — Питайте скільки завгодно. Мені немає чого ховати. Я Володимира любила...
— Добре. Люди кажуть, що у вас після Великодня була сварка із його вдовою Стефанією і що відтоді ви почали таємно зустрічатися не у вас, а в Насті. Це правда?
— Плюньте в очі тому, хто сказав! — мимоволі вигукнула жінка.— Так, сварка була. Шкодую я через неї, бо після того Ладик перестав зі мною зустрічатися. Вже й не знаю, чим йому пригрозила та Стефка, але прийшов і сказав, що між нами все скінчено. Я думала, що світ завалиться на мене, так плакала. Просила його, аби не покидав мене. Казала, що на колінах до його жінки поповзу пробачення просити, але хай усе буде як раніше. Він: ні та й ні. То був кінець. Відтоді ми більше сам на сам не бачилися.
— Дякую, пані Анно. Ще раз вибачте, що мусив про таке спитатись, але це важливо. Я вже, мабуть, піду. Не надокучатиму вам більше.
— Ні, ви мені не докучаєте. Та в мене справді багато роботи.
Вони встали. Левинський мимоволі оглянув кімнату, чого не зробив, коли зайшов, бо повністю був поглинутий думками щодо майбутньої розмови. Раптом його погляд упав на сервант із посудом. Там рядочком стояли красиві фужери для шампанського зі сценами з життя мишей.
— Які гарні у вас фужери, — сказав Левинський. — Моя мама також посуд любить. Я ще таких не бачив.
Анна задоволено витягнула один фужер із шафи, видно, що їй було приємно:
— Це Настя з Польщі привезла. Їздила минулого місяця до Кракова. Вони італійські, ручного розпису. Купила два такі набори. Один подарувала Оксані з Максимом, а другий — мені. Знала, що я такі люблю.
«Миші!» — як грім серед ясного неба промчало в голові Левинського. Перед його очима нарешті чітко постала та картина, що він її побачив, коли знайшли мертвого Максима Терчука. Але невже все так просто?!
Вони вийшли з дому, і Анна повела Левинського до воріт. Проходили попри обору для тварин, де Андрій побачив кілька тушок свіжозабитих кролів, підвішених за ноги. Видно, їх мали білувати. Анна помітила його погляд і сказала:
— Що зробиш? Чоловіка в домі нема, тож доводиться самій усе робити.
Левинський не міг відірвати очей від цих кролів. Усвідомлення того, що відгадка постійно лежала на поверхні, не давало йому не те що говорити, а навіть спокійно думати. Треба лише уточнити деталі. Кролі...
— Пані Анно, а чи не продасте одного? Я так давно не їв справжньої кролятини. Попрошу тітку Марину, аби зготувала.
Нечаєва, вочевидь, не дуже хотіла їх продавати, але не знала, як відмовити:
— Та чого б не продати. Може, бодай шкурку зніму. Чи хочете зі шкуркою?
— Так, зі шкуркою, — швидко відповів Левинський. — Скільки просите?
Анна прокашлялася, прикидаючи в голові, що із цього доктора взяти.
Натомість Левинський витягнув дві сотки і простягнув жінці. Вона швидко їх схопила. Видно, що це було навіть більше, ніж сподівалася.
— Вам якого?
— Он цього, — показав Андрій на крайнього.
Нечаєва зняла кроля і, обмотавши його старою газетою, нехотя вручила Левинському.
* * *
Андрій ускочив у машину й погнав у район до Павла Григоровича. Йому лише треба було перевірити дві речі, в яких він і не сумнівався, якщо чесно. Патологоанатом постарався на славу й через дві години, використовуючи свої зв’язки в лабораторії, повністю підтвердив усі здогади Левинського.
— Дякую вам, Павле Григоровичу, тепер я все знаю.
— Цікаво, цікаво, — промовив той, — а мені не розкажете? Я вже в цю справу й сам уріс.
— Чом би й ні? — лукаво подивився на нього Андрій. — Тільки вам треба буде поїхати зі мною в село. Там буде ще кілька охочих послухати.
— З радістю! Тільки потім привезете мене назад, бо не знаю, як там з автобусами.