— Нема питань. Поїхали!
Ще по дорозі до машини він набрав Белея:
— Ало, ти як там?
— Привіт, — відповів Ростик, — де тебе носить? Ми обшукали подвір’я Насті, але нічого не знайшли.
— Я знаю, — відповів Левинський.
— Що знаєш? — не зрозумів друг.
— Я вже все знаю. Як усе відбулося.
— Ти впевнений? — недовірливо спитався Белей.
— На всі сто! Слухай, Ростику, ти міг би зібрати сьогодні на вечір, орієнтовно на шосту, в нашому саду Ющишиних, Ведмедів, удову голови, Анну й Настю? Ага, і Колю-дільничного з фельдшером, та не забудь іще й дядька Гната. Це важливо.
— Зібрати-то я можу, але...
— Ніяких але! Збирай людей.
Левинський натиснув відбій. Вони сіли з Павлом Григоровичем у машину й помчали в село. За всю дорогу Андрій не промовив ані слова. Боявся злякати думку, яка щойно народилася.
Надвечір до обійстя Ковальчуків почали сходитися люди. Левинський виніс стільці й лавку з хати, аби всі могли сісти. Белей недовірливо поглядав на друга й раз по раз перепитував:
— Ти точно впевнений? Дивися, щоб ми раптом у калюжу не сіли.
— Не переживай, — заспокоював його Левинський. — Я вже давно не був таким упевненим.
Поки вони вдвох облаштовували місця для гостей, Павло Григорович зручно вмостився в гамаку й читав якусь прихоплену ним із району газету.
Першими прийшли Ющишини. Хоч Левинський після викриття афери їхнього сина трохи й побоювався з ними зустрічатися, вони, навпаки, як видно, були дуже вдячні їм обом із Ростиком, що все так обійшлося. Потім завітали й Ведмеді. Чоловіки потиснули руки, Левинський познайомив їх із Павлом Григоровичем. Майже одночасно приплентали й Коля-дільничний із дядьком Гнатом, вони якраз верталися з чергових описів незаконних макових грядок у селян. Не забарилась і баба Ганна. Дядько Гнат пробовкався їй, що молодий Ковальчук, здається, розплутав справу, тож вона не хотіла прогаяти таку розвагу. Андрій дозволив їй залишитися. Настя прийшла з нареченим Грицьком і сіла подалі від Оксани. Дівчата навіть дивитись одна на одну не хотіли. Були тут і тітка Марина, й дядько Михайло як запрошені свідки. Останніми нагодилися вдова голови й відразу за нею Анна.
Коли всі нарешті зібралися, Левинський виступив на середину поміж людей і почав своє розслідування.
— Шановні пані та панове, дякую, що відгукнулися на моє запрошення. Так склалося, що я мимоволі був утягнутий у низку сумних і трагічних подій, які відбулись у цьому селі останнім часом. Констатувавши смерть голови й бачачи, що місцева влада ігнорує її насильницький характер, я вирішив запросити свого колегу зі Львова — інспектора карного розшуку Ростислава Белея. Звичайно, було б краще, якби про все розповів місцевій поліції, однак я боявся, що мені елементарно не повірять. Сподівався, коли ми з другом наберемо трохи фактів і остаточно зрозуміємо, було тут місце злочину чи ні, тоді вже можна буде повідомити й вищі інстанції. На превеликий жаль, уже в день приїзду Ростислава стало зрозуміло, що тут діються погані речі.
— Що ми маємо? — розмірковував Левинський. — Три смерті. Троє людей, які мало чим між собою пов’язані. Двох із них єднає лише спосіб убивства. Третя людина, покійна Параска, була вбита інакше. Цілком можемо припустити: причиною її смерті стало те, що вона виготовила два попередні знаряддя вбивства. Та, що цікаво, сама вона про це не знала. Проте коли довідалася, що одна із жертв померла від її серцевого настою, то відразу зрозуміла, як це трапилося. Вона пішла до вбивці, хоч і не вірила, що то було зроблено зумисно, й докоряла йому чи їй, що ліки було використано неправильно, а саме передозовано. Пригадуєте, паніматко Ганно, — звернувся Левинський до баби Ганни, — покійна Параска, коли ви її востаннє зустріли, була дуже зла й казала, що «люди дурні, бо думають, чим більшу дозу ліків випити, тим швидше вони одужають»?
— Так, було таке, — негайно підтвердила баба.
— Та проблема в тому, — продовжував Левинський, — що настоїв було два. Як і тих пляшечок, що їх ми знайшли. Першу — Ростислав у Оксани Ведмідь, а другу — дядько Гнат у себе в дровітні.
— Але хто замовив ці пляшечки в Параски? — запитав дядько Гнат.
— Отут нам потрібно буде уважніше придивитися до особистостей самих жертв, — сказав Левинський. — Ми настільки були зосереджені на вбивці, що абсолютно не думали про вбитих. Почнемо з голови. Перше, що впало мені в око, — це те, що, незважаючи на організовану ним аферу, всі люди, за винятком паніматки Ганни — і зрозуміло чому, відгукувалися про нього дуже добре. Чому так сталося? Мабуть, тому що за своєю натурою, покійний Володимир Ющишин був людиною доброю та обережною. Згадайте: кому він допомагав? Самотнім, одиноким, одним словом, тим, хто мав таку потребу. І це була не одноразова допомога. Навіть коли ошукана ним людина й підписувала папери на дарування свого майна чи антикваріату, то голова старався подеколи щось іще робити для неї. Афера тривала понад три роки, але й досі не було жодної скарги. Чому? Бо не було покривджених. Ніхто не мав претензій. Голова нікого справді не грабував. Якщо хтось і почував образу на нього, то зазвичай ті, хто мав родину й кому голова не міг сприяти, бо знав, що після їхньої смерті знайдуться люди, які висунуть до фонду претензії. Жаль до голови мала лише паніматка Ганна за ікону, яку той у неї вкрав. Тобто злочинцем він був радше формально, за природою афери. З погляду життєвої логіки це можна було назвати й інакше.