— Для чого б то Ладикові було красти ікону? — трохи ображено спитався Богдан Ющишин. — Та він і на антикваріаті ніколи не розумівся.
— Правда, не розумівся, бо інакше й не крав би, — погодився Левинський. — Розумівся їхній чеський спільник. Коли він уперше побачив ту ікону, то відразу зрозумів, що перед ним цінна річ. Знав, що за неї можна буде добрі гроші виручити.
— На ікону вже навіть був знайдений покупець, — додав Ростик. — Громадянин Гуков, на сьогодні вже заарештований чеською поліцією, зізнався, що десять тисяч доларів, які ми знайшли в голови, — це був його завдаток за крадіжку ікони. Насправді її ціна близько сімдесяти тисяч доларів. Коли голова дізнався, що я приїхав сюди аж на місяць, то вирішив переховати образ святої Катерини. На жаль, не встиг.
— Чекай, Андрію, — перебила його тітка Марина, — то в першу ніч, коли ти приїхав, це голова добирався до комори?
— Ні, тоді це був не він.
— Хто ж тоді?
Левинський поглянув на дядька Михайла, який втягнув голову в плечі й намагався не дивитися на жінку.
— Боюся, що це був ваш чоловік, який прийшов по свій самогон, аби я його вранці не конфіскував, — припустив Андрій.
Дядько Михайло лише згідно кивнув.
— До речі, — зазначив Левинський, — цей самогон міг коштувати йому життя. Коли голова помер, його спільник Дмитро Ющишин, який знав, де той ховає всі важливі документи, що посвідчують афери фонду, вирішив їх забрати. Коли він прийшов у мою комору, туди якраз нагрянув і дядько Михайло по горілку. Я припускаю, що Дмитро не так хотів убити дядька, як оглушити, аби той не встиг побачити, хто саме орудує в приміщенні. Але зробив це незграбно, і його впіймали на гарячому. Так було? — звернувся Левинський до Дмитра й дядька Михайла одразу.
Ті в один голос відповіли:
— Так.
— Ну от, із першим епізодом розібралися, — зазначив Андрій. — Тепер перейдемо вже безпосередньо до драми. Однак тут знову потрібно звернутися до особистості самого голови. Я вже казав, що покійний був людиною певних принципів. А ще мав доволі сильно розвинуте почуття власності. Приблизно так він трактував свою дружину і сім’ю: пильнував їх, доглядав, вважав, аби не втратити. Коли виходив із ними на люди, то потребував, аби мали належний вигляд. Возив їх на море, робив інколи дорогі подарунки. Усі, назвемо їх так, походи наліво небіжчик трактував радше як розвагу, котру можна в будь-який момент припинити. Приблизно так було і з пані Анною. Ви ж любили його більше, ніж він вас? — звернувся Андрій до Нечаєвої.
Та лише мовчки опустила голову.
— Я зрозумів це, коли побачив на похороні ваш непідробний, щирий сум за покійним, — продовжував Андрій. — Ви переживали не просто втрату людини, що допомагала вам матеріально, а й людини, яку любили. Понад те, фото Володимира Ющишина й досі стоїть у вашому серванті в чорній рамці під тими фужерами з мишами. Ви любили його настільки, що в якийсь момент стали залежні від своїх почуттів. Вам хотілося більшого, натомість покійного голову влаштовувало все як є. Так? — знову звернувся він до жінки.
— Так, — кивнула вона.
— Саме ця пристрасть і штовхнула вас на те, щоб улаштувати скандал його дружині, пані Стефанії, з надією, що та вижене невірного чоловіка з хати й він прийде саме до вас. Однак пристрасть засліпила вам очі. Ви не бачили, з якою людиною мали справу. Покійний голова сказав жінці слова, суть яких коротко можна передати так: ти моя власність, я тебе ціную і не збираюся пускати на вітер. До того ж він злякався, що ваші почуття зашкодять його справам із фондом, і вирішив припинити стосунки з вами. І до самої його смерті ви справді більше не зустрічалися.
— Я не розумію, що він знайшов у цій квочці! — вигукнула, мало не плачучи, Анна. — Вона його ніколи не любила. Приймала його почуття як належне, а сама лише над своїми дітьми тряслася. «Юстинка кашляє, Андрійку треба вчити німецьку», — зло передражнила Стефанію.