Стефанія спершу мовчала, а потім відповіла:
— Принаймні грошей я в нього ніколи не вимагала. І в спідниці тій самій ходила три роки. Та якби не діти, я вже давно його вигнала б. І, думаєш, не виганяла? Він сам нікуди не хотів іти. Казав, що то його дім, жінка, діти і йому тут добре.
— Неправда! Не міг він такого казати! — гаркнула Анна.
— Як собі хочеш, — урівноважено відповіла Стефанія.
— Прошу заспокоїтися, — звернувся до жінок Левинський. — я хотів би продовжити. Отже, на чому ми зупинилися? Ага! Голова вирішив припинити стосунки з Анною. Він старанно уникав будь-яких зустрічей із вами, навіть у церкві. У селі, знаючи, що трапилось, а тут не можна чогось не знати, вас навіть на одні гостини не запрошували. А коли й запрошували, то голова туди не йшов. Та ви його й далі любили, і в цьому була найбільша проблема. Тоді ви вирішили скористатися старим, перевіреним, як вам здавалося, методом — приворотним зіллям. Колись, іще юною дівчиною, ви так само сильно закохались у Василя Дідуха, рідного брата присутньої тут пані Христини Ющишин. Але Дідухи чомусь не хотіли мати вас за невістку.
— Вона намовила його кинути медінститут, — сказала пані Христина.
— Неправда, — швидко заперечила Анна, — він сам так вирішив.
Але Христина її не слухала:
— Батьки хотіли, щоб Василь став лікарем, казали, в нього здібності. А як зустрівся з Анною, то світу білого вже не бачив — тільки її. Вони вже й погоджувалися: Бог з вами, женіться, тільки навчання не кидай. Проте Анна боялася пускати його до міста, боялася, що він там знайде когось іншого, от і намовила облишити інститут. Тато з мамою дуже злі були за те, навіть грошей на весілля не дали. Василь тоді в нас позичав, бо ми вже були одружені з Богданом.
— Усе не так, — заперечила Анна. — Це Василь боявся мене саму надовго залишати. Казав, що я піду від нього.
— А зілля приворотне тоді чого йому давала? — накинулася на неї Христина.
— Ти звідки знаєш?
— Усі знають. До Параски тоді Орися Гнатова приходила по ліки від запалення вуха для малого, то й чула, як ти Параску просила приворотне тобі зробити.
— Кара Божа з тим селом! — здійняла руки до неба Анна. — Брешуть на рівному місці. Не знаю, що тій Оришці причулось, але ніякого зілля я в Параски не просила.
— Та годі вам! — злегка прикрикнув на жінок Белей. — Не дасте людині все як слід розказати.
— От і хай розказує як слід, а не кидається безпідставними звинуваченнями, — закопилила губу Анна.
— Добре, — погодився Левинський. — Якщо я помиляюся щодо давніх подій, то вибачайте. Але тепер-то ви точно замовляли зілля. Бо звідки на цій пляшечці ваші відбитки пальців? — і він показав присутнім посудинку із сердечком, яку знайшов дядько Гнат у своїй дровітні.
Анна вмить поблідла:
— Це якась помилка, звідки там можуть бути мої відбитки? Та я в очі її не бачила.
— Бачили, — спокійно відповів Левинський. — І дайте мені трохи часу, я вам це доведу.
Анна затихла, Андрій тим часом продовжив:
— Ви знали, що голова буде на іменинах у племінника. Прийшли до доньки, яка живе по сусідству, і просили її передати голові, щоб той бодай на хвилинку заскочив до неї. Трохи побули там, а потім «офіційною» дорогою, так, щоб вас обов’язково хтось побачив, пішли начебто до хати. Потім, пізно ввечері, в умовлений із донькою час стежкою позаду хати повернулися. Не знаю вже, який привід ви придумали, але голова таки пішов до вас на кілька хвилин. Той-таки дядько Гнат бачив, як він потім вертався з подвір’я Насті, а також зауважив світло в одному з вікон її дому, тоді як сама вона була в гостях. Зрозуміло, що чужий там бути не міг — лише свій. Настя, окрім вас, нікого тут не має. Щоправда, є ще Гриць, але в той вечір у нього були інші справи. Потім ви тією самою дорогою пішли геть, викинувши пляшечку подалі від хати дочки. На вашу біду вона попала в дровітню дядька Гната, де він її і знайшов.
Жінка мовчала й холодно дивилася на Левинського, який крок за кроком продовжував своє розслідування:
— Саме в Насті ви підлили голові приворотного зілля. Біда, однак, у тому, що в цій пляшечці була отрута, а не приворотне. Через дві години йому стало погано. Він вийшов на вулицю, плануючи зайти до мене у двір і тихцем забрати свої скарби. Але там йому зробилося ще гірше, і зрештою під коморою він помер.
— Та який мені сенс убивати голову? Я ж його любила! — вигукнула Анна.
Левинський цілком із нею погодився:
— Справді, у вас не було підстав убивати. І ви не знали, що в пляшечці отрута. Тому спокійно йому це дали. А на другий день із жахом дізналися, що сталося. Щоправда, ви тоді навіть не припустили, що речовина була небезпечною. Подумали, наче не витримало серце, як усі казали. Приворотне ж зілля дісталося Максимові.