— Вчився.
— Скільки в тебе було предметів?
— Багато.
— Диплом доктора дістав?
— Дістав.
— Значить можеш лікувати. Я ж не операції тебе змушую робити. Та що тобі, шкода людині температуру поміряти й ліки від поносу прописати?
— А якщо я помилюся з хворобою і комусь погіршає?
— Їм і так погіршає, бо самі лікуватися почнуть. А вони, бігме, за тебе менше в медицині петрають.
— Дядьку Гнате, — почав благати Андрій. — Та я з радістю їм допоміг би, але мені й самому відпочити треба. У мене напад серцевий був, мене на природу і спокій відправили, подалі від роботи.
— І правильно зробили, — відразу погодився дядько Гнат. — Отже, голови лікувати не будеш. Я всім так і скажу. Тобі від цього відпочити треба. А все решта — по дві-три години на день — зможеш подивитись. Я вже й графік тобі намалював. Ну, як? — і він швидко показав йому аркуш паперу А4, на якому великими зеленими буквами було написано: «Доктор Андрій Ковальчук. Приймає щодня, крім суботи та неділі, з 11:00 до 12:00 та з 16:00 до 17:00 год». — Ось тільки допишемо, що «з проблемами голови не звертатися».
Андрій лише безсило махнув рукою:
— Бог з вами, але коли що, то щоб ніяких кляуз до райцентру не писали, бо мене ще ліцензії позбавлять. І Ковальчука поправте на Левинського.
Дядько Гнат швидко замотав головою:
— Кляуз не буде. А фамілію залишу як є, бо тебе тут усі як Ковальчука знають, а до чужого не підуть.
Так відомий львівський психіатр Андрій Левинський став невідомим сільським доктором-терапевтом Андрієм Ковальчуком.
* * *
Як виявилося, «дві-три години на день» — це був лише жарт. Левинському довелося приймати людей до самісінького вечора. В обід прибігла тітка Марина й нагодувала «пана доктора», а близько п’ятої своїм звичним офіцерським тоном розігнала всіх пацієнтів «до завтра». Андрій був їй безмежно вдячний. Йому самому не стало б духу це зробити. Парадоксально, але, хоч більшість людей приходила до нього з якимись болячками, насправді все зводилося до розмов про життя. Їм просто не було кому виговоритися. Десь на четвертому пацієнті Андрієві довелося сумно констатувати факт: він і далі сумлінно «лікує голови» та переконує людей, що на їхні проблеми є інші погляди і що насправді більшість проблем не в тому, про що вони думають і говорять. Звичайно, для годиться він міряв пульс, слухав серце... Але більшість хвороб виявлялися також від браку «цивілізації». Руки й ноги боліли від надміру важкої фізичної праці, легені — від дешевих цигарок, нирки й печінка — від самогону. Цистити з’являлися від туалетів на вулиці, а головні болі — від непевності перед завтрашнім днем.
Однак ідея дядька Гната мала й позитивні моменти. До вечора сіни наповнилися медом, молоком, сиром, сметаною, маслом, ковбасами, грибами, ягодами, самогоном та салом. Грошей Андрій не брав принципово. Знав, що часто несуть з останнього. Усю цю провізію Левинський передав тітці Марині з умовою, що в неї харчуватиметься. Та щиро зраділа, бо продуктів окрім «пана доктора» ставало на всю її родину.
Андрій знайшов у коморі старий саморобний гамак діда Тимка, підвісив його поміж двох яблуньок у саду й заснув блаженним сном. Дивно, але після цілого дня роботи він почувався все ж таки не таким утомленим, як у Львові.
Прокинувся надвечір, коли сонце вже сіло й у саду стало відчутно холодно. Вирішив перебратися до хати. Однак на порозі застав чоловіка, що задумливо сидів і курив. Побачивши господаря, той підняв.голову й усміхнувся. Андрій відразу впізнав Петра Коцюбу, давнього друга свого сільського дитинства:
— Привіт, Петре. Ти тут давно? Чого не розбудив?
Той сплюнув цигарку й привітався:
— Привіт, Андрію. Не хотів будити. Знав, що цілий день тебе пацієнти доймали. А ти ж сюди точно не працювати приїхав, правда?
— Та вже ж, — погодивсь Андрій. — Але що зробиш, коли людині болить і вона хоче бути здоровою...
— І як, багатьох вилікував?
Андрій опустився на поріг поруч із давнім товаришем:
— Боюся, що жодного. Більшість їхніх болячок — від способу життя, і поки його не зміниш, то нема що лікувати. А як його зміниш?
— То правда, як його зміниш... — підтакнув приятель.
— Може, підемо до хати. Посидимо трохи, поговоримо, я тобі чарку наллю, й закуска добра є. Он скільки пацієнти нанесли, — запропонував господар.
Петро не заперечував. Сиділи вони довго, далеко за північ. Уже коли збирався йти, гість раптом спитався:
— Андрію, а це правда, що ти голови лікуєш?
— Ну, не так голови, як те, що в них діється. Психіку, людські думки, уявлення.
— Допоможи мені, — попросив раптом Петро.