— Але ж від приворотного зілля не помирають, — вставила тітка Марина.
— Якщо мають здорове серце, то ні. У Максима воно було хворе, і це зілля його вбило.
— Левинський, ти щось плутаєш, — перебив його Белей. — Кажеш, пані Анна дала голові отруту, а Настя Оксані підлила приворотного зілля, то хто кого хотів убити?
— Ні, я нічого не плутаю. Все так, як ти сказав. Але трохи навпаки. То голові мали дати приворотне зілля, а Оксані — отруту. Та сьогодні дядько Гнат сказав мені, що покійна Параска скаржилася на зір. Вона й переплутала пляшечки для настоїв. У посудинку із хрестиком налила приворотне зілля, а в другу, із сердечком, як вона думала, — «ліки». Ні Анна, ні Настя, про це не знали. Коли мені випадково потрапило до рук приворотне, я попросив Павла Григоровича зробити його експертизу. Воно виявилося тим самим, яке підлили Максимові.
— Доведи, що я замовила в неї це зілля й отруту! — майже виклично крикнула Анна.
— Будь ласка, — ввічливо відповів Левинський. — Коли помер голова, а за ним — Максим, ви зрозуміли, що тут щось не так. І порадили Насті підкинути пляшечку, з отрутою чи зіллям, ви уже й самі не знали, Оксані, аби її звинуватили в убивстві. Та на ваше лихо й сама Параска здогадалася, що щось не так. Вона прийшла до вас і вичитувала, що то ви винні у смерті або голови, або Максима. Пригадуєте, паніматко, — звернувся Левинський до баби Ганни Коровайної, — Параска йшла з того кутка, де дім пані Анни?
— Так, саме звідтам, — авторитетно підтвердила вона.
— Ви зрозуміли, що Параска становить для вас загрозу, й вирішили вбити її. Пізно вночі прийшли до старенької, яка ніколи не замикалася. Взяли сокиру, що лежала в неї на видному місці, й обухом ударили по тімені. Від удару вона відразу ж померла. Тоді ви акуратно витерли сокиру й викинули у гноївку. Ми, може, на вас і не вийшли б, якби не кролі. Коли я був у вас і побачив забитих кролів, то відразу помітив, що характер рани в них на голові ідентичний Парасчиному. Легкий кут указував, що удару завдав лівша, а ви ж лівша? До того ж я попросив перевірити вміст пляшечки, знайденої дядьком Гнатом. Там виявилась отрута, від якої помер голова, хоча й на самій посудинці стояв знак серця. А ще на ній — відбитки пальців, я звірив їх із тими, що на газеті, в яку ви загорнули кроля. Вони ідентичні.
— Браво! — вигукнув Павло Григорович. — Із вас вийшов би чудовий слідчий.
— А щоб ти горів у пеклі синім полум’ям! А щоб ти ранку не дочекався! — почала клясти Андрія Анна. — А щоб твої діти щастя не мали!
Левинський, який так захоплено розповідав свою історію, раптом знітивсь і щиро сказав:
— Я не хотів, чесне слово, не хотів, щоб так вийшло. Але й голова, й Максим, і Параска теж, мабуть, хотіли жити.
Коля-дільничний розгублено дивився на присутніх:
— І що мені тепер робити?
— Думаю, завтра ти маєш просити ордер на арешт громадянки Нечай та громадянки Дідух, яких звинувачено в навмисному вбивстві, — коротко резюмував Белей. — І ще одне — випустити Івана Матвіїшина.
* * *
У Провідну Неділю Андрій Левинський, як завжди, вирушив на Професорську Колонію обідати до батьків. На вулиці був лише травень, однак пекло немилосердно. Кам’яний Львів поволі починав лякати привидом літа. «Ще трохи, — подумав Андрій, — і поїдуна море». Мимоволі згадав село — і здригнувся. Ні-ні,туди він більше ні ногою. Йому вистачить минулогороку. Зараз, коли пригадував ті події, здавалося, що товін узяв участь у міжгалактичній експедиції до іншого світу, повного небезпек і жахіть.
Ось і батьківський дім. Звично, без стуку, Левинський опинився всередині й почув, що у вітальні мама приймає якихось гостей. Зайшов туди — і від несподіванки аж рота роззявив. За святково накритим столом і вже майже напівпорожньою пляшкою хорошого коньяку сиділи мама та дядько Гнат і весело згадували дні свого дитинства.