Андрій вражено подивився на друга.
— А що тобі? Я не сказав би, ніби маєш якісь проблеми. Чи маєш?
— Я — ні, — похитав головою Петро. — Жінка має.
— ?
— Вона мене зовсім не чує, — сумно зізнався товариш. — Дивна якась, каже, що я для неї не господар. Одним словом — фаменістка.
— Феміністка, — автоматично поправив Андрій.
— Так-так, вона сама. Може, ти поговорив би з нею, дав їй якісь установки, як у вас кажуть... То в неї в голові й просвітліло б.
Левинський відразу не знав, що й сказати:
— Розумієш, Петре, фемінізм — це не хвороба. Це, як би тобі сказати, переконання. Вона вірить у свої слова.
— А хіба психічно хворі не вірять у те, що говорять? — здивувався товариш дитинства.
— Це трохи інакше. Вони вигадують те, чого не існує. А жіночі права існують, і багато людей у світі їх дотримується.
— Мені не цікаво, що робиться у світі. З мене люди сміються!
Бачачи, що другові справді погано, Андрій поспішив його заспокоїти:
— Гаразд, Петре, я спробую щось зробити, але результату не обіцяю. (У якийсь момент Левинський подумав, що річ може бути зовсім не у фемінізмі й, може, він і справді чимось зуміє зарадити).
Петро явно втішився:
— Послухай. У мене ж завтра іменини. Приходь увечері. Подивишся на жінку і скажеш, хвора вона чи ні. Якщо ні, то що ж — така моя доля. А якщо так, то порадиш що робити?
— Домовилися. Завтра навідаюсь.
Друзі міцно обнялись, і Петро, щасливий, сповнений віри у львівського доктора, пішов додому. Андрій поволі прибирав зі столу й дедалі більше міркував, що проблема таки не у фемінізмі. «Гірше, — подумав, — коли доведеться лікувати самого Петра».
* * *
Наступного дня Андрій Левинський вибрався, як і обіцяв, до Коцюб у гості. Петро був солідний ґазда на все село, внук священика, син директорки школи, та й сам мав велику господарку, тож людей набилося стільки, що ніде було яблуку впасти. Андрій майже нікого не знав. Зате його, здається, вже знали всі. «Пана доктора» посадили на чільному місці по праву руку від ґазди. Увійшла господиня. Левинський як глянув на неї, то мало язика не проковтнув: скільки жив, а такої красуні ще не зустрічав. Навіть на якусь хвилю позаздрив Петрові. Уляна, так звали господиню, була хоч і невисокого зросту, але чудово пропорційно збудована. Розкішне чорне волосся — закручене в тугий вузол позаду голови, неначе в античних красунь. Великі сині очі, в яких цілком можна побачити самого Господа Бога, дивилися лукаво і з явним насміхом над співрозмовником. Точена фігура, довгі стрункі ноги. Здавалося, вона чудово усвідомлювала силу своєї вроди й користалася нею на повну.
Гості довго пили, веселилися, співали, їли, знову пили — і так, здавалося, без кінця-краю. Уляна уважно обходила всіх присутніх, стараючись нікого не обминути. Припрошувала, пригощала, іноді сама наливала жінкам. Коли всі чоловіки перед солодким вибралися на свіже повітря покурити й подихати цим свіжим повітрям, Уляна впіймала за рукав Андрія і легенько потягла за собою на кухню. Левинський слухняно, як дурне теля, поплентався за нею. Уляна показала йому на стілець під вікном:
— Сідай, зараз я тобі кави зварю.
Левинський сів:
— Та я міг би і з гостями попити. Не треба готувати для мене окремо.
— А може, мені кортить із тобою поговорити, — лукаво повела бездонними очима ґаздиня.
— Поговорити? Про що? — здивувавсь Андрій.
— Ну, як про що, — говорила вона крізь сміх, водночас помішуючи каву в красивій латунній турці: — Ти ж лікувати мене збираєшся, чи не так?
Андрій розгубився, але й не заперечив:
— Іще не знаю, кого з вас двох лікувати.
Уляна перелила напій у невеличке керамічне горнятко й сіла до гостя значно ближче, ніж того вимагала пристойність:
— А ти полікуй мене, докторе.
Левинський, пам’ятаючи, що це, як-не-як, дружина товариша дитинства й можлива пацієнтка, трохи відсторонивсь і надпив кави:
— А від чого тебе лікувати?
Уляна знову підсунулась:
— А хіба Петро не сказав? Од фемінізму.
«Уляна, на відміну від свого чоловіка, вимовляє це слово правильно, а отже, має певне уявлення, що воно означає», — відмітив про себе Левинський.
— Я вже казав Петрові, що фемінізм не лікується. Та й, зрештою, так і не зрозумів, що ви обоє маєте на увазі.
Уляна хотіла щось іще сказати, але в хату стали повертатися чоловіки. Вона швиденько підвелася й почала нарізати до столу великий маківник. Андрій допив каву, подякував і вже хотів іти знову до гостей. Уляна простягнула йому великий шматок маківника:
— Спробуй, сама пекла. Я завтра ввечері зайду до тебе й розкажу, що в нас за проблеми з Петром. Дивись же, не втечи, — пригрозила ґаздиня гостю.