Тієї миті Андрій подумав, що втекти, поки не пізно, — це якраз те наймудріше, що він може зробити для подружжя. Хоча й добре розумів, що нікуди вже від Уляни не дінеться.
Гості розходилися далеко за північ, якщо не сказати над ранок. Петро викликався провести Андрія, тим більше, що було недалеко. І, коли трохи відійшли від хати, поцікавився в Левинського:
— Ну як, що скажеш про мою Уляну?
— Красуня! — випалив перше, що спало на думку, Андрій.
Товариш сумно похитав головою:
— Та я і сам це знаю. Мені в селі на це щодня натякають.
Андрієві на якусь мить здалося: він починає здогадуватися, що має на увазі його друг. Однак Петро продовжував:
— Ти зумієш мені помогти?
Левинський вирішив чесно зізнатися:
— Не знаю, Петре. Здається, з головою в неї все гаразд. Може, ти просто замало уваги їй приділяєш. Жінці ж постійно хочеться ніжності, тепла, уваги. Скажи їй зайвий раз, що любиш, подаруй щось, ну, то, може, якось більше до тебе дослухатиметься.
— Думаєш, я не пробував?! Нічогісінько! Хоч би що говорив, хоч би що дарував чи просив — як горохом об стінку. Може, ти якось її переконаєш? — знову з надією в голосі взявся просити друг.
Андрій якусь хвилю вагався, роздумуючи, признаватись чи ні, але вирішив, що краще не таїтися:
— Уляна сказала, що завтра ввечері прийде до мене поговорити. Може, мені вдасться зрозуміти, в чому там проблема?
На великий подив Левинського Петро сприйняв із видимою радістю новину, що його дружина завтра ввечері прийде до майже незнайомого молодого і, як не крути, не такого вже й плюгавого чоловіка, на розмову, яка мало чим може закінчитися. «Одне із двох, — подумав Андрій, — або він безмежно довіряє своїй дружині, або в розпачі».
«Або дурень», — мимоволі напросився третій варіант.
* * *
У будь-якому селі люди зазвичай ходять двома дорогами. Одна — «офіційна», котрою вирушають кудись далеко, до церкви, брати шлюб, хрестити дитину чи в останній шлях. Вона широка, бита, по ній також їздять машинами. Друга — «направці». Короткі стежки через городи, сади, обійстя, потічки і цвинтар — аби швидше. Якщо, приміром, іти в гості «офіційною» дорогою, то це буде довго. Зате можна всім показати нові убори чи нову пасію. Коли ж треба «позичити солі» або «дізнатися, що нового», біжать куцими стежками. Дві-три хвилини — і ти вже там, де треба. І так само з кожного сільського двору було два виходи: один на «офіційну» дорогу, інший — «направці».
Так-ото коротким шляхом верталися й Андрій із Петром. Через сусідські обори. Це займало хвилин десять. Інакше треба було обходити церкву й став, а тоді вже була хата Ковальчуків. Товариші вже майже підійшли до задньої хвіртки, що вела прямо в сад, як раптом Петро схопив Андрія за сорочку й стишив голос:
— Дивися, хтось там до тебе лізе.
Левинський здивовано повернув голову в той бік, куди показував Петро, і справді зауважив, що до його вікна заглядає якась постать.
— Давай тихцем, аби не помітив, — запропонував товариш. — Подивимося, що то за гадра.
До хати було метрів п’ятдесят. Вони підкрадалися до грабіжника, але той навіть не рухався.
— Який дивний злодій, — зауважив Андрій. — Чого це він видивляється в темну хату й нічого не робить?
— Може, хоче підпустити нас ближче, а потім різко оглушити й утекти... — прошепотів Петро.
Але ні. Вони впритул підійшли до постаті, й Андрій торкнувся її плеча. Постать незграбно похилилась і зсунулася на землю по стіні. Левинський швидко вхопив за руку незнайомця і так само швидко випустив:
— Він мертвий!
Тоді Петро розвернув чоловіка лицем і з подиву аж присвиснув:
— Мать його за ногу, та це ж голова! Що з ним?
Видовище справді було не з найкращих: сільський голова лежав горілиць, із викоченими очицями, перекошеним обличчям і чорним язиком, який безсило вивалився з рота. Руки й ноги, видно, звело передсмертними судомами.
Левинському не треба було довго оглядати покійника, аби зрозуміти, що до чого:
— Петре, клич поліцію, боюся, що його отруїли.
— Ти що, охрінів?! Кому треба було труїти голову. Може, серце?
— До дупи твоє серце! Ти подивися на нього. Від зупинки серця так не перекошує.
— Або інсульт... — хапався за останню нитку Петро, бо аж ніяк не хотів вірити в очевидне.
— Від інсульту язик не чорніє. Урешті-решт, — розізлився Андрій, — хто з нас тут лікар? Кажу тобі, біжи швидко по поліцію, а я тут почекаю, аби яка мара сліди не постирала.
Петро ще кілька секунд потоптався на місці й помчав:
— Я скоро!
Доки Петра не було, Левинський продовжив огляд. Присів над трупом і почав уважно роздивлятися, стараючись якомога менше його торкатись.
— А це що? — вигукнув здивовано.