— Вибач, друже, у мене також обріз незареєстрований, — і швидко підписав протокол.
Коля простягнув ручку Левинському, але той категорично відмовився підписувати.
— Ну, як собі хочеш, — пробурмотів під ніс поліціянт. — Мені й одного свідка вистачить. А з іншого боку, — практично розмірковував Коля, — як теє щось іще станеться, то буде привід почати слідство.
— Ага, станеться, і не сумнівайся, — вигукнув Левинський.
Коля докірливо подивився на нього:
— Докторе, я на твому місці помовчав би.
— Це чому? — здивувавсь Андрій.
Коля єхидно посміхнувся:
— Усі знають, що ти психів лікуєш і що приїхав сюди відпочивати, бо в самого припадок був. Хто психові повірить?
Левинський вражено поглянув на Колю-дільничного:
— Це хто тобі таку дурню сказав?
— А тут усі все знають, — а потім звернувся до Петра з Грицьком: — Ну що, хлопці, беріть покійника, віднесемо вдові, бо он зараз люди почнуть до церкви йти, то й не треба, аби зайве язиком плескали. А ти, докторе, лягай спати та відпочивай.
Гриць із Петром слухняно звалили собі на плечі тіло голови й понесли городами до його дому.
* * *
Тільки-но процесія з тілом голови зникла з виду, Левинський узявся до роботи. Знав, що не можна втрачати ні хвилини. Швидко відчинив комору й почав ретельну ревізію. Оскільки він уже двічі без жодного результату обшукував те приміщення, вирішив вдатися до крайнощів і зірвати підлогу. Спершу трохи походив по дошках і, виявивши, де найбільше гнеться, почав. Результат перевершив усі сподівання. Дошці вже на п’ятій перед Андрієвими очима з’явилися велика бляшана коробка, кілька старовинних ікон, позолочений хрест, давні монети, акуратно загорнуті в непромокальний пакет, і там-таки — пачки доларів. Здавалося, що це був сон...
Тепер зрозуміло, чого сюди так тягнуло голову. У старій забутій хаті Ковальчуків той улаштував собі схованку. Несподіваний приїзд Левинського перебив усі його плани. Йому конче щось було потрібно забрати звідси, і то якомога швидше. А оскільки Андрій майже не виходив із дому, голова вирішив знову спробувати щастя вночі, коли той буде на іменинах у Петра. Усе, здавалося, йшло за планом, якби не отруєння. Очевидно, коли голова ще йшов сюди, він почувався добре або відносно добре. Уже тут, на місці, йому різко погіршало, отрута почала інтенсивно діяти — і от, капець. Але кому потрібно було його труїти? Може, конкурентам? Може, ще хтось дізнався про схованку й хотів перехопити добро, тому він швидко вирішив це все переховати? Або навпаки: голова мав комусь передати скарб найближчим часом, а присутність Левинського ламала його плани?.. Хай там як, вирішив Андрій, це все потрібно переховати деінде. А дошки покласти акуратно назад — і мовчок. Події самі дадуть себе знати. Головне, щоб тепер не втруїли ще і його...
Левинський швиденько постелив на місце дошки, забрав усе добро в дім і почав його уважно вивчати. У залізній коробці лежали документи на всі знайдені предмети, окрім старої ікони святої Катерини. «Мабуть, крадена», — вирішив Андрій. Також серед паперів знайшлося кілька дарчих на ім’я благодійного фонду «Крила надії». Вони були на землю й хати. Усі — оформлені згідно з чинним законодавством. Левинський узяв аркуш паперу й ретельно занотував прізвища тих людей, що підписали дарчі. А ще порахував гроші: рівно двадцять тисяч гривень і десять тисяч доларів. Скільки коштували старі монети, ікона та старовинний хрест, лише Богові було відомо: очевидно, що недешеві. «Що ж це за фонд такий? — дивувавсь Андрій. — Треба розпитати місцевих і пробити його по інтернету. Завтра за це й візьмусь. А ще слід зробити детальний опис знайденого».
Закінчивши опис, Левинський склав усе акуратно у велику коробку від хлібопічки, що її залишила Наталка, й запхнув під сидіння в машині. Сумнівно, щоб тут шукали. Після того нарешті пішов спати. І доволі вчасно, бо вже видно було, як до хати голови починають стягуватися люди, поспішаючи на власні очі пересвідчитись у тому, що сталося.
* * *
Прокинувся Левинський, коли сонце успішно минуло полудень. Якби не тітка Марина з обідом, спав би й довше. Одначе сусідка, переймаючись не так Андрієвим голодом, як бажанням почути новини з перших вуст, термосила його за плече, не залишаючи жодного шансу поніжитися ще хоч трохи:
— Андрію, дитино, та скільки можна спати! Борщ-он прохолов, та й голубці вже не ті будуть...
Кленучи про себе й борщ, і голубці, Левинський поволі підвівся з лежака:
— Дякую, тітко Марино, дайте-но вмиюся. Котра вже година?
— Давай, давай, уже по другій, — торохтіла мисками по столі тітка. — Скільки ж можна?!
— По другій? Мати Божа! — здивувався Левинський. — А як пацієнти?