Зазвичай таке не з'являється в один день, для цього потрібна колективна пам'ять і століття злетів та падінь або загроза бути знищеними всім одразу… Гарячі голови, як–от наш Мамонт, який, відклавши льодоруба, любить вдавати із себе вумного, так і каже, що це Боже провидіння і що так нам усім і треба було, з тим Льодовиком!
І все ж, після того як Технічна комісія у всіх прямих ефірах оголосила, що ми не збираємося здаватися, і готові померти за свою землю, як і в часи Тузли, почали крутити: «Одна калина за вікном, одна родина за столом…», то кремлівські пацюки почали поволі давати задню. Мовляв, їх неправильно зрозуміли, а Гебістов навіть сам звернувся до нас каліченою українською. А все, що було після того — ще одне звернення Технічної комісії і той термін, протягнутий через ООН, «кліматичні біженці», бо «дорогі гості», — це вже з'явилося потім.
Умить усі ефіри стали україномовними, усі газети, журнали, у тому числі й глянцеві. Все кіно — також тільки українською, я й не знав, що у нас стільки фільмів, яких раніше не показували. Навіть у Криму закінчилося домінування російської культури. Було відчуття, що всі начеб просто чекали приводу і нарешті його отримали, щоб навернутися до українського. Якось в одній із «ворожих» українських газет, котрі часом підбираю на столі у Міховій приймальні, поки його секретарка Валюша їх не приховає, вичитав, мовляв, це тоді віддалено нагадувало Чехословаччину 1968–го. Бо і в Празі шістдесят восьмого на знак протесту проти радянської окупації також усі одразу забули російську музику, російських співаків, російське кіно і російську літературу, а за кілька днів найпопулярнішими мелодіями всіх кабаків стало кантрі…
Хоча вже тепер лунають голоси і про те, що така раптова добровільна «українізація» всього і вся може мати й негативні наслідки. Мовляв, українці ще чого доброго почнуть вважати себе «пупами землі» і якимось чином захочуть доводити свою вищість над іншими, у першу чергу над найближчими сусідами. А це може сумно закінчитися. Бо ж, як і на початку 1990–х, знову почали з'являтися брошури, де стверджується, що українці і єгипетські піраміди збудували, і Вавилон також, і навіть Ісус Христос є сином не єврейки, а українки.
Я навіть поділився цими міркуваннями із Петрунею, але, на його думку, всі ці брошурки — просто бздури другосортних ідіотів, а оскільки ми тепер разом з усіма в Альянсі, то на ці примітивні страшилки просто начхати.
— Пане Миколо, ми ж тепер в Альянсі, а кацапи під кригою. Не бійсь! — І очі добрі–предобрі, як завжди, коли наш Мамонт вважає, що кидає лайном собачим на свою історичну батьківщину.
— Петруню, дорогенький… — починаю вкрадливо.
— Що, пане Миколо?
— Дорогенький…
— Йоб!.. — він уже напоготові, але я не даю йому закінчити.
— Таваріщ Петруня, смірно! — раптово рубаю йому, це моя маленька помста за принижену Расєю, чи то пак Московію, якої тепер уже ніхто не боїться.
— Так дєржать, пане Коломбо! — парирує Петруня.
— Отставіть! Вольно! — не даю я йому розслабитися.
— Хенде хох! Йоб вашу мать! — жартома замахується він на мене льодорубом, або шведською бензопилкою, або зігнутим ломом, або просто тим, що є під руками, і на тому дискурс тимчасово вичерпується.
Насправді росіянам, які у нас живуть, та й багатьом українцям, найважче було позбуватися вживання імен і по батькові. Бо ж якщо вже до європейської норми, то в усьому, а найперше, звісно, у якихось суто формальних речах, як от звичайне звертання. Всі, як один, у спільному пориві, щоб позбутися східного впливу, кілька сторіч тому нав'язаного нам росіянами вживання імен по батькові, почали вживати лише імена й прізвища. Можна сказати, що за одну ніч усі, наприклад, Вєри Івановни вмить стали просто Вірами, або навіть пані Вірами, як–от наша редакційна прибиральниця… З цього можна насміхатися, але за інших обставин для цієї формальності потрібні були б довгі десятиріччя. А так — за одну лише ніч добровільна відмова від імен по батькові наблизила нас до європейської практики більше, ніж усі роки дольодовикових розмов про інтеграцію.
І навіть у Донецьку чи в Криму, коли «дорогий гість», чи то пак кліматичний біженець звертався до нашого громадянина своєю мовою, наші відповідали лише українською. Таке до Льодовика можна було спостерігати хіба десь у Тернополі, а тепер скрізь: росіянин звертався до росіянина лише українською.
Спочатку це забавляло і тішило, тепер же всі звикли і це сприймається просто у межах норми. Та й наші «дорогі гості» також уже, здається, з цим змирилися і принаймні до нас намагаються звертатися по–нашому. А в їхніх газетах та телепередачах тепер ґвалт про асиміляцію. Мабуть, тому і з'явилися усі ці гофровані паркани.