— А як щодо полікувати гланди? Є якась перспектива?.. — натякнув я майже прямим текстом.
Проте відповідь мене розчарувала.
— Ну, для цього повинен пройти якийсь час, — сказала вона. — Я повинна більше пізнати людину…
— І скільки повинно пройти його? — Я сповільнив темп, оскільки тональність її відповідей просто зводила мене з розуму, наближалася розв'язка.
— Ой, я повільно звикаю до людини. — Рум'янець на її щоках і підборідді до того часу вже набув стійкого вигляду, а я почергово, то правою, то лівою рукою, стирав піт з чола.
— Добре, тоді я ще трохи попрацюю у цьому напрямку, — сказав я.
— Працюйте, — відповіла вона так само серйозно.
Але я вже не міг далі стримуватися і в цей момент навіть перестав відчувати її п'яти у себе на ключицях.
Я боявся собі у цьому зізнатися, але у тому, що ця дивна бібліотекарка опинилася під моїм плакатом з «Бітлами», не останню роль зіграло її заміжжя. Це вже схоже на манію — потяг до заміжніх.
— Це хто? — показала моя бібліотекарка на «Бітлів».
— Джон Леннон, Пол Маккартні…
— Леннон? — перепитала бібліотекарка. — Щось чула. А котрий із них він?
— Бородатий, той, що справа.
— Ага, бачу щось знайоме, — сказала вона, застібаючи бюстгальтер. Її щоки все ще горіли, а тон і діловитість сказаного і тоді, коли я втрамбовував її у свій диван, і зараз зовсім не змінилися. — А це що за олень? — кивнула на гігантського лося на вирізці, причепленій скотчем до плеча Маккартні.
— Та так, олень.
— Ясно. — Вона зрозуміла, що я не маю особливого бажання продовжувати розмови і більше нічого й не розпитувала.
Може, через це мені й подобаються заміжні, що вони завжди ставлять набагато менше запитань. Аби не під вікнами й щоб менше кому потрапити на очі, я повів її до хвіртки в обхід теплиці.
— А це наш місцевий Льодовик, ми його назвали Гляціалом, — ще показав я їй на гребінь сірої глиби за теплицею.
— Ага, у нас на городі також є таке чудо, чоловік його вже навіть підривав.
— І що?
— І нічого, за півтора місяця знову наріс.
— Ми також про це думали, але вікон шкода.
— А скільки тут у вас соток? — ще запитала та бібліотекарка, коли вже вийшли за хвіртку.
— Здається, двадцять, а може, й двадцять п'ять буде! — відповів я їй, прикидаючи на око.
Попід гофрованим парканом я довів її до зупинки, і майже одразу приїхав маршрутний автобус. Я у тому ж стилі, цілком по–діловому подякував їй на прощання, сказав, що було цікаво і приємно.
— А хочеш, я наступного разу зроблю тобі це рукою? — сказав я, ловлячи жменею самотню сніжинку.
— А ви впевнені, що наступний раз буде?
— Ну, якщо буде… Рукою? Кулаком туди, хочеш?
— Ні–ні, дякую! — У її словах відчувався навіть не переляк, а просто жах.
— Просто чув, що деякі жінки так люблять, — поквапився її заспокоїти.
— Ні, то не до мене…
— Може, ми ще продовжимо колись нашу розмову? — сказав я.
— Може, й продовжимо, — відповіла вона, дістала із сумочки й одягла затемнені окуляри, хоч сонця й не було. — Я не люблю нічого обіцяти…
— Так найкраще, нічого не обіцяти, — підтримав я її. — Щасливо, па–па! — буркнув навздогін, коли вона вже рушила до автобуса.
— І вам щасливо! — відповіла не оглядаючись.
А коли вже зайшла у маршрутку, то лиш мигцем глипнула на мене і майже одразу відвернулася кудись убік, начеб ми і не знайомі. І я за звичкою перехрестив той автобус, просто так, про всяк випадок.
Дорогою до хвіртки раптом згадав Марію Іванівну, мою давню наставницю із статистичного управління ще до Льодовика. Правда, Марія Іванівна хоча б спочатку починала стогнати, а потім її повне обличчя так само повільно покривалося рум'янцем. А коли вона переставала сопіти, то так само, як і ця бібліотекарка, по–діловому цікавилася, мовляв, ну, що там нового у відділі? І я відповідав, що нічого особливого. І тоді вона запитувала, як там моя дружина, бо тоді я ще був одруженим.
— Нічого, нормально, — мугикав я, стримуючи дихання, бо ж залишити зовсім без відповіді її запитання не міг, усе–таки начальниця.
Але після того я майже одразу кінчав. Тепер я думаю, що Марія Іванівна все знала, і весь секрет дії цих слів, і того ділового тону був їй відомий, коли вона хотіла пришвидшити моє сім'явиверження.
Я згадував Марію Іванівну, ще якихось жінок, звичайно, Лідку, — щось давно не дув північний вітер, — і якийсь час, може, навіть кілька днів не думав про Іру. Тобто я про неї все одно думав, але вже без того щему під пупом, бо просто картав себе за цю бібліотекарку чи ще там за когось, яка я все–таки тварина, жахлива тварина, якщо задуматися!