Та між Австралією й Антарктидою тисячі кілометрів океанської широчіні, й обледеніння Зеленому континенту в будь–якому випадку не загрожує. Більше того, тепер цей континент став уже справді зеленим. Бо навіть незважаючи на те, що вода морів і океанів і тут подекуди відступила від суші на десяток кілометрів, планетарне похолодання принесло населенню Австралії, як і Західної Африки, порятунок від спеки. У австралійських пустелях тепер ідуть дощі, на луках пасуться вівці і ростуть такі самі кабачки, як оце мої, єгипетські, які я не забув прихопити і до Петруні на іменини.
А наші люди вже давно подалися на заробітки у теплі краї. Тепер — це Північна Африка або й ще далі. То велика проблема, і наша преса постійно про це пише. Що, мовляв, «дорогі гості» до нас, а ми — в Африку, так би мовити, до витоків. Хоча росіян там, у теплих краях, також тепер вистачає.
— А де їх нема! — щоразу кидає Нонна, вона в душі ще й яка українська націоналістка, хоч і з вірменським корінням, але щоразу згадує про громадянство Валюші і не продовжує.
Валюша зі своїм громадянством взагалі–то перебуває між нами нелегально, бо повинна жити там, за парканом із гофрованого заліза, але Міхині шефи поки що не змогли підібрати їй заміни, когось із наших громадян. Така у наших людей тепер зневага до колаборантів. Краще вже на заробітки по Африках, ніж працювати на «дорогих гостей». Нонна переводить на погоду або ще глобальніше, на клімат! Ми часто починаємо наші посиденьки із розмов про клімат, так само ними й закінчуємо.
Північний вітер, який услід за «Братами Гадюкіними», деякі наші телевізійні приколісти називають «вітром пєрємєн», тепер, у травні, буває, чергується зі старими добрими західними та північно–західними вітрами, які приносять і до Києва дощик.
— Та хай його, той дощик! — скрушно зітхає Мамонт. — Хоч би іще раз під літню зливу! Тепер уже навряд чи, — видно, перебирає в голові якісь давні спогади.
— Ага, наші знову без світла, — поправляє русу косу до пояса Валюша.
Звичайно, це вона сказала зайве про «наших». Але поки Петруня це переварює, я переводжу розмову на дальшу перспективу.
— Справжні проблеми почнуться так через… сто–сто п'ятдесят мільйонів років, — кажу я. — Вулкани, землетруси, тайфуни — щодня! І через двісті п'ятдесят, коли всі континенти: обидві Америки, Африка, Австралія і навіть Антарктида — знову об'єднаються довкруж Євразії… Так уже було, цей цикл повторюється на Землі приблизно кожні п'ятсот мільйонів років. А коли всі континенти знову злипнуться в один, життя на землі стане зовсім нестерпним. Так що у нас і не так багато часу, аби щось придумати, якихось сто мільйонів років!..
— Це якщо нас до того не знищить метеорит! — кидає Петруня, у цей момент він переглядається з Нонною і закочує очі.
Він це щоразу робить, коли я починаю про далеку перспективу. Зате Валюша завжди уважно слухає.
— Ну, метеорит — це трохи інша історія… — якщо вже добивати, то добивати, вирішую я.
— Добре, що ми до цього вже не доживемо, — так само серйозно зауважує Валюша.
— А мене в Австралії раз павук налякав. Такий великий і сірий завис прямо над дверима, — тепер уже Ноннина черга нас лякати, а чи віддаватися ностальгійним спогадам, що, зрештою, у її виконанні часто одне й те саме. — Я телефоную до однієї знайомої, там у мене була така хороша подруга, а вона каже: якщо сірий — не бійся! Він не вкусить. Гм! Попробуй не бійся! До речі, якщо там якийсь павук укусить, то треба запам'ятати, який саме. У лікарні вам одразу покажуть зразки, бо від кожного інакшого — інакше лікування!..
— Хіба там на них не полюють? Бух–бух! — прикидаюсь я ідіотом, просто дуркую.
Я люблю, коли Нонна починає щось таке про Австралію. Про тих австралійських павуків, тарганів, крокодилів, змій, акул або просто про свою роботу на шоколадній фабриці у Сіднеї в якогось російського єврея, бо завжди можна вставити і своє слівце. А Петруня щоразу відпускає той самий жарт, мовляв, скількох шоколадок недорахувався той єврей, і все це осіло на смажких Нонниних сідницях!