— А що, подобаються? — кокетує Нонна.
— Нонночко, я тебе сьогодні просто з'їм! Разом з тортом! — так само щоразу обіцяє Петруня.
На відміну від Нонни, Валюша під час наших посиденьок намагається клеїтися до мене, але я пас. Бо там, де працюю, намагаюсь не заводити романів, до того ж вона мені не подобається, та й незаміжня ще. Нехай ще пошукає свого щастя.
— Хіба ми були б поганою парою, скажи, Нонно? — зазвичай саме до кухарки апелює Валюша, і в такі моменти її напускної серйозності вже як і не бувало.
— Я б тебе просто задушив, на другий же день! — відповідаю я їй. — З ревнощів, звичайно.
За ці півтора року, що ми тут разом, у кожного своє місце і вже звичні за кожним нашим застіллям ролі (було б бажання, а привід завжди знайдеться). І до цього місця, коли я сказав про свої ревнощі, все також було як завжди.
Правда, торт із ковбасою цього разу Петруні не вдався. Він скропив його ямайським ромом, а мені ж зась… Тому й торта я не їв.
— Ну добре, поїхали тоді купатися або десь посидимо у центрі! — раптом зривається із–за стола Петруня. — Знаю в одному дворику в районі Хрещатика пристойну забігайлівку.
— Я по забігайлівках не ходжу, — поправляє свою косу до пояса Валюша, хоч її ще ніхто й не запрошував.
— А тебе ніхто й не запрошує, — дещо грубувато відповідає їй Петруня, на те він і Мамонт.
— Якось грубувато ти з дамою, — кажу я йому наче між іншим.
— Поїхали купатися у Гідропарк, як тоді! Як справжні моржі! — пропускає мої слова повз вуха Петруня. Може, і даремно я йому подарував аж цілого «Джона Вокера», краще було б льодоруб!
— Ні, хлопці, у мене сьогодні басейн! — якось майже радісно зоцкає Нонна, і ледь помітні вусики в кутиках її пухких губок вмить стають дуже помітними. Чи це мені просто здається?
— Нонночко! Як же без тіб'я? — намагається згребти її в обійми Петруня, але вона вправно вивертається.
— А ось так, без мін'я… — хихоче наша життєрадісна кухарка і вже шпацірує до дверей. — Ніззя! — відмахується від обіймів Петруні.
— Без тіб'я? — повторює він.
— Так, без мін'я! — ще голосніше хихоче Нонна.
— Стоп, а як же без кави? — горланить наш Мамонт і кидає погляд на похнюплену Валюшу. — Золотко, ізвіні!
Валюша тим часом дістає із сумочки тонку цигарку і робить мені якісь знаки, але я вдаю, що не помічаю.
— Каломбо! Пішли мені припалиш, — киває вона на вихід.
Мене вона також називає Коломбо, але через «а».
— Можете курити тут! — кидає Петруня. — Ну, давайте ще по одній, поки кава буде готова! — наливає він собі і Нонні по повній і хоче налити Валюші, але вона забирає свою чарку зі стола.
— Дякую, у мене ще є!.. — Вона підводиться так само з цигаркою напоготові і чарку також забирає, закидає назад свою русяву косу і, виляючи тугенькою дупцею, не залишає мені жодних шансів залишитися.
— А ти знаєш, ті твої хлопчаки знову робили на Міху замах, — шепоче вона мені трохи нижче підборіддя, коли ми виповзаємо із Мамонтової «майстерні», долаємо східці вгору й опиняємося на заскленій терасі, і я відчуваю її гарячий подих у себе на шиї. Я поглядаю то на неї, то у вікно, але не бачу навіть теплиці, надворі знову все накрив густий холодний туман–мряка.
Валюша спирається ліктем на перила сходів, що ведуть нагору, до моєї кімнати, але я її туди не запрошую. Мені важко втриматися перед її чарами, але ж я пам'ятаю, що це за сучка і на чию «контору» працює. Вочевидь, просто старію, раніше на такі дрібниці не зважав би.
— Справді, ти маєш на увазі тих хлопчаків?
— Даремно ти так ними легковажиш, — дихання Валюші стає все ближчим.
— Я не легковажу… Але те, що вони кидають у нього тухлими яйцями — ще не привід відстрілюватися.
— На цей раз шматками якогось гидкого оселедця, у мене також попало, плащ відвезла в хімчистку. — При цих словах дихання Валюші раптово вирівнялося, а обличчя скорчилося у гидливій гримасі, то ж бо й воно — артистка!
— На сільодку, кажеш, не поскупилися…
— Я тільки чекаю, коли вони почнуть стріляти. У Донецьку по наших уже стріляють.
— У Донецьку й не переставали. Не треба відгороджуватися, наліпили там парканів, а народ не любить!.. Чи ви боїтеся, що остаточно українізуєтеся? Ти ж он українізувалася, і нічого, стала ще симпатичнішою.
Валюша надулася і замовкла, повернулася до свого звичного стану відстороненого споглядання. Дістала ще одну цигарку. Її погляд крізь шибку тераси був спрямований кудись до вершечків сосен, схованих у тумані.