— Дівонько, вам варто лише туди доїхати, а в «Пузатій хаті» вас зустрінуть, — дещо отетеріло відповіла голова журі.
— Оленко, зупинися! Воно тобі зараз треба? — почувся у навушнику суворий голос Іри.
— Мам, а чого вона?.. — кинула Оленка голосом ображеної дитини.
— А чого ти?
— Не хвилюйся, я знаю, де та «Пузата хата», — якось і я пробую вгамувати малу.
— Коломбо, не в тому річ! Вони нас що, за лохів мають?..
— У вас в Одесі всі такі гарячі?
— Не забувай, що я народилася у Києві…
— Але ж коли то було, ще до Льодовика? Це не рахується, — намагаюся я і далі бути дотепним, хоч це мені і вартує певних зусиль.
Мимохіть подумалось: якщо мала і далі так себе поводитиме, то цей хлопчина, хоч і бусурман, від неї швидко втече.
— Слухай, і як ти її терпиш? — запитав я, коли голова журі оголосила для всіх однакове перше завдання і ми рушили поки що всі вервечкою вздовж набережної на північ…
— Бо він мене кохає. Правда ж, Мустафа? — випалила Оленка.
— Як бачиш, — зітхнула у слухавці Іра, бо вона, мабуть, забувши про Мустафу, подумала, що це запитання я адресую їй.
А Оленка, мабуть, також забула, що і мама уважно її слухає. Найбільш незручно, вочевидь, почувався бідний Мустафа. У салоні запанувала ніякова мовчанка, але ненадовго.
— Все, працюємо, завдання чули, вперед! — першою подала голос у слухавці Іра.
Перше завдання було лише на перший погляд просте. Усім учасникам слід було віднайти код із двох латинських літер NS, за яким ішло, як і попереджала Іра, чотири поки що невідомих нам цифри.
— 367 кілометрів до полтавських галушок! Вперед! Час пішов! — прорекла у мегафон пані голова журі і дала відмашку білим прапорцем із синім написом «Kyiv Quest».
— Якщо й далі будуть такі прості завдання, то ми переможемо, — сказав я у розрахунку на Іру.
— Інші так само думають, — відповіла вона.
— А хіба нам сюди, а не на автовокзал? — подала голос мала.
Я їй відповів, що на автовокзал ми завжди встигнемо, але зараз полтавські галушки нас чекають на майдані біля «Глобуса».
— Оленко, ми ж домовлялися, що ти будеш слухати дядька Миколу, — пробувала урезонити її Іра із навушника.
— Але ж капітан я, — стояла на своєму Оленка, і як ще з першого завдання почала тріпати нерви, так і до останнього.
І якби ж то тільки вона. Це була ще та поїздочка, дурні гонки у компанії якихось другосортних ідіотів. Ледь до мордобою не дійшло. Вже на першому етапі якийсь веселун на «Сузукі» почав виляти задом перед нами ще на виїзді. Я б його затовк, як смердючого жука, але просто смороду не хотілося. На підйомі Кловського узвозу я його, звичайно, взяв. Таку комаху гріх було не взяти, і ми таки приїхали першими, а коли мала побігла до «Глобуса», той кретинюра порівнявся із нами й почав кричати, що я створив аварійну ситуацію.
— Та пішов ти в дупу, — кажу, — дебіл! Як не вмієш їздити, то продай своє корито і ходи пішки!..
Виявилося, що я вгадав щодо «Глобуса». Майже всі вгадали. Хоча якесь бідосячко аж на Полтаву рвонуло по Бориспільській трасі… Та серед перших, як не дивно, до «Глобуса» приїхали наші юні месники на «Славуті».
Зате друге завдання, що висвітилося на «айподі»: «Перекуємо мечі на плуги!» — багатьох ввело в оману. Але я чомусь одразу подумав, що це, либонь, те місце, де колись стояв совєцький танк на Брест–Литовському проспекті. Оленка цього разу уже не сперечалася. Може, на зло мені, а може — мамі, вона вмостилася на коліна Мустафі, й вони там собі цілувалися на задньому сидінні. Іра на зв'язку також підтримала мою ідею, хоча більшість рвонула на колишній завод Арсенал до гармати, а дехто — взагалі невідомо куди.
На довгій прямій Брест–Литовського я піддав газу, ми за якихось десять хвилин пролетіли Зоопарк і величезного двоголового гляціала, що виріс з–під землі на місці колишнього Будинку культури «Більшовик». Біля колишнього «Більшовика» ми обігнали і «Славуту» із «Молодою силою». З–під капота «Славути» димілося, а довкруг метушилися наші юннати…
— Привіт, партизани! — ще гукнув я їм у відчинену шибу.
Відтак до місця, де колись стояв танк, ми знову примчали першими. Замість танка, якого зняли ще під час нейтронного шантажу, коли очищали місто від символів тоталітаризму та совєцької окупації, як це називалося офіційно, якісь дотепники ще кілька років тому поставили пластмасову пальму. Правда, не таку велику, як у Варшаві, що стояла там ще до Льодовика, але все ж дуже симпатичну, розфарбовану червоно–жовто–синім…
Біля підніжжя пальми чорною фарбою було виведено код і номер. Усе знову виявилося надто просто, хоч організатори й обіцяли поступові ускладнення.