— Бачиш, Мустафа, і у нас пальми ростуть, — сказав я.
— Коломбо, це вже занадто! — стукнула мене кулачком у плече Оленка. — Не хами!
— Та я і де думав…
— Ну, що там у вас? — запитала з навушника Іра.
— У нас — код і номер, — відповів я і продиктував їй цифри.
— «Труба», — сказала у відповідь Іра.
— Що? — не зрозумів я її.
— Підземний перехід на майдані — «Труба», — повторила вона.
— «Труба», — слідом за нею повторив і я. — Виходить, тепер назад, на майдан…
Поки ми з Ірою міркували, як швидше туди доїхати, Оленка вискочила з машини, підбігла до пальми й балончиком із аерозолем запшикала останню цифру.
— Стій, що ти робиш?! — гукнув я їй через опущене скло.
Але вона продовжувала пшикати, поки цифра не перетворилася на чорну пляму.
— Що там у вас? — запитала з навушника Іра.
— Оленка запшикала з балончика цифру, — сухо доповів я у відповідь.
— Вона що, сказилася?
— Я не сказилася, сама ти… — огризнулася Оленка.
Але далі я не слухав. Коли я почув у слухавці Ірин вереск у відповідь на Оленчине пащекування, то демонстративно скинув навушник. Проте у дзеркало я побачив, як Оленка зробила те ж саме. Справді, малa ще та штучка. На «Kyiv Quest» можна було ставити хреста. Адже в організаторів, напевне ж, на всіх етапах були відеокамери і добре ще, коли нас просто знімуть із змагань. А то ще можуть і виставити якийсь штраф. Будь моя воля, я б просто надавав по сраці. Хоча малій, як на мене, просто подобається всіх дратувати, і той білозубий хлопчина у неї, можливо, просто для прикриття, аби насолити мамі, татові, а за компанію ще й мені, хоч я там і зовсім ні до чого.
— Коломбо, а поїхали подивимося на Льодовик! — раптом, мовби між іншим, кинула Оленка. — Він же від Києва не так і далеко…
— А це що, також входить у «Квест»?.. — удав я, ніби не розумію, про що вона.
— Не хвилюйся, я з татуськом залагоджу.
— Але ж це в іншій країні! — Я все ще намагався бути розважливим.
— Ну, але ж кордону там не існує, він лише на папері, скільки туди їхати?.. Годину–дві?..
— Годин п'ять–шість, як мінімум…
— Ну, Коломбочку, на фіга нам той «Квест», подумай! А тут така нагода. Та й Мустафа хоче побачити.
— Він що, по телевізору не бачив?
— Так то ж по телевізору! Коломбочку, я буду дуже чемною, от побачиш. Мусік, правда, ти хочеш побачити Льодовик? — стукала вона кулачком то мене у плече, то його.
Що довше вона скиглила, тим більше мені самому її ідея подобалася. А чом би й ні? Бо коли ж іще нагода трапиться… Мені й самому кортіло ще раз побачити зблизька те диво. Лише одного разу ми їздили з Міхою дивитися, але тоді несподівано налетіла хурделиця, і ми так нічого й не побачили… Але чи зрозуміє нас Іра? Та й Міха? Навряд чи йому сподобається наш вояж.
— Ну добре, запитай маму, — сказав я і знову начепив навушник. — І тата також.
Оленка довго і вперто вмовляла Іру і на риторичне: «А як же "Квест"?» — відповідала:
— А ми організуємо свій «Квест», правда, Коломбо?
— Ви могли б перемогти.
— Ми й так переможемо…
— Миколо, заспокой її. — В Іри був утомлений голос, але я мовчав. — Сам бачиш, ці діти льодовикового періоду… — почала було вона, але враз якось зам'ялася. — Ну добре. А гроші на бензин у вас є?
— У Мустафи є, — за всіх відповіла Оленка.
— З цим проблем не буде, — пообіцяв я.
— Тоді в мене умова. «Квест» триває, і я з вами на зв'язку. Якщо ви вже вирішили, то чим швидше виїдете, тим краще…
— А Міха? — звернувся я одночасно і до Іри, і до Оленки. — І ще одна проблема — Мустафа. Він іноземець. А угода про безвізовий перетин кордону стосується лише громадян України…
— І Єгипту також, — подав голос Мустафа.
— Тоді залишається тато, розумієш, він мій начальник. — В душі я все ж сподівався, що Оленка одумається.
За Броварами, коли я повернув на Прилуки, Оленка з Мустафою на задньому сидінні якось зовсім притихли. Вона лягла на широкій задній сідушці, поклала голову йому на коліна і спала собі, як удома, а він куняв над нею, хилитався з боку на бік на вибоїнах, яких чим далі від Києва, то ставало більше. А ще до пізнього вечора нас супроводжувало світло теплиць.
Їх м'яке «денне» освітлення зазвичай зустрічало нас ще на під'їздах до сіл та містечок, а також оддалік траси вказувало на присутність людських помешкань. Інколи, коли ми близько проїздили, через скло освітлених ізсередини теплиць проглядалися навіть зелені листочки і грона червоних помідорів, і це навіювало обжитість і затишок. А в чорному небі — червоні вогники вітряків. На кожному вітрякові їх по два, і коли вже стемніло, вони почали нагадувати очі невидимих велетнів, що підморгували нам, коли їх заступали також невидимі у темряві стовпи.