У Прилуках у придорожньому кафе ми снідали відбивними із оленини, хоча Мустафа попросив котлети по–домашньому із свинини, але того ранку свинини у те кафе ще не привезли. На мій запитальний погляд Оленка відповіла, що його мама насправді шведка, а зараз батьки мешкають у Канаді і наступного літа вони з Мусіком також до них поїдуть, і що у Канаді також Льодовик. Про те, що у Канаді також Льодовик, я знав і без неї. Розмови про те, чи є пуху–пуху у Канаді, зайняли нам решту дороги до Києва…
— Як ви там, полярники? Коломбо, як ви? — раптом почувся голос Ірини, трохи спросоння.
— Прилуки, котлети із оленини! — відповів я їй бадьоро. — А колись, ще до Льодовика, це містечко більше асоціювалося із цигарками… — звернувся я вже до Оленки із Мустафою. — Тут була велика цигаркова фабрика.
— Котлети із оленини краще! — сказала Оленка.
Їй було весело, і нам із Мустафою разом з нею. Міхові про її приїзд я все–таки сказав, і про поїздку до Льодовика також розповів, і навіть про прикордонника, якого з'їли Пуху–пуху. Міха, звісно, мені не повірив. А от про Мустафу промовчав, нехай собі самі розбираються.
Міха і «бомбовози»
Недавно вичитав в одній із наших газет, які нам приносять і які стосами валяються у Міховій редакції, що український народ завжди був дисидентським, незважаючи на те, що частина були холуями. Чомусь це зачепило, мене ще й досі зачіпають такі дурниці. Дорогою додому навіть щиро поділився з Міхою своїми сумнівами.
Міха у відповідь буркнув, що, мовляв, не варто читати українські газети.
— Але ж вони все одно набагато цікавіші, ніж твій бойовий листок, — не втримуюсь я.
Міха, звісно, одразу ж дметься, я–то його вже добре вивчив.
— Ти дуже скромна людина. Місцями навіть ідіот… — кидає він мені.
— Звичайно, ти ж начальник.
— Вибач! — дає Міха задній хід.
Може, за це я і терплю його так довго, що він завжди визнає свої помилки, нехай і нещиро, але визнає.
— Знаєш, ти, звичайно, вибач, але якщо я це бачив, то так само можуть знати й інші, — я витяг із кишені й простягнув Міхові роздруковані мною із його компа коментарі на сайті.
Міха зробив круглі очі, як він це вміє, коли хоче вдати здивування. Потім почав сопіти.
— Як тобі це вдалося?
— Ти мене викликав, пам'ятаєш, позавчора, а сам забув виключити комп'ютер. Але якби ти так само викликав Артурчика. І якби це побачив не я, а, наприклад, Артурчик!..
— Та це ж так, забавка, — буркнув Міха, розірвав роздруківку і, опустивши скло, пустив її за північним вітром.
Інший би, може, одразу і звільнив би водія й за сумісництвом охоронця за факт заглядання у комп'ютер начальника. Але Міха не «інший», і спільна служба в Ізяславській бригаді спецназу — не хрін собачий. Але до Богатирської ми все одно не розмовляємо. Мені у такі моменти особливо стає його шкода, свого старого бойового побратима, і його нелегкого колаборантського хліба. Бо ж думає він приблизно так само, як і я, виховувалися в одному середовищі. А його мама — моя тітка й за сумісництвом вчителька української мови й літератури — чи не першою посіяла у моїй босяцькій душі зерна національної свідомості.
Пам'ятаю, скількох зусиль і мук сумління коштувало йому написати той пасквіль в одну із їхніх «незавісімих газет» про московоцентричність українців, омріяний «третій Рим» та інші нісенітниці. Звичайно, всім зрозуміло, що це була обов'язкова умова його редакторства, і майбутні роботодавці не приховували, що ця публікація — водночас тест на його лояльність і той «рубікон», від якого йому вже не буде дороги назад… Він тоді сам зателефонував мені після кількох місяців мовчанки, ми ходили взад–уперед пішохідним, завдяки неділі, засніженим Хрещатиком, і у двадцятиградусний мороз я пояснював йому, як психолог, у яку халепу він вляпався. Я теж ще не знав, що через кілька місяців сам працюватиму у нього водієм.
— Нічого, скоро поїдемо на полювання, трохи розвіємося!.. — начеб читаючи мої думки, подає голос Міха, коли ми вже проскакуємо модулі пивного концерну «Оболонь». — От забув, треба було вже повернути на Міжгір'я, прозондувати, так сказать…