Тепер в околицях Києва їх кілька. Відколи ото московіти раптом розсекретили ті категорії документів, які ніколи не мали бути розсекречені, то виявилося, що відомий льотчик Кожедуб під час совєцько–німецької війни збивав не лише німецькі, а й совєцькі літаки, тому він став справжнім героєм України.
Мовляв, як справжній патріот давав джосу обом окупантам. А росіяни все одно не могли йому зарахувати більше, ніж своєму Покришкіну, начеб ще тоді давали зрозуміти, що частина збитих Кожедубом — це їхні. Це вже вдруге в околицях Києва ми випадково натрапляємо на музей Кожедуба. Може, це навіть один і той самий музей. Але ми знову не зайшли, бо Міха понад усе квапився постріляти своїх жуків.
У Межигір'ї їх навіть розводять, пробують схрещувати види, щоб вивести ще більш морозостійких! Правда, для чого їм ці морозостійкі потвори, також не зовсім зрозуміло. Хіба лише для полювання, точніше — для відстрілу, бо хіба це назвеш полюванням… Я ставлю машину на горбку, неподалік «зуба мудрості», де за Семижопенків було поле для гольфа, і Міха починає прочісувати найближчий сосняк, де також повно всохлих дубів. Але частіше Міха заздалегідь просто телефонує, і нас зустрічають. Там у Межигір'ї чи в тому, що від нього залишилося, у Міхи завівся приятель — пан Никифор, старий засушений опеньок із виряченими очима, активіст ще дольодовикових екологічних рухів. Пан Никифор і підказує потім нам ті закутки, де жуків може бути найбільше.
— Головне, щоб не вітер, щоб не підвів, — знову повторює Міха, слинить пальця і, затамувавши подих, підносить його догори.
Пан Никифор і собі слинить пальця і також тримає його піднятим.
— Та ніби західний, — першим видихає Міха.
— Та ніби, — невпевнено погоджується старий.
Бо ж і Міха, і я, і старий знаємо, що нічого так раптово не міняється, як вітер, крім північного, звичайно. Північний — це надовго, а от усі інші, включно із західним і навіть північно–західним, дуже непостійні. Але, коли дме північний, ми на полювання не їздимо.
— Генерал давно був? — цікавиться Міха про свого знайомого, не виключено, що такого ж колаборанта.
— Та, може, вже зо два тижні…
— І що, знову з металошукачем? — уточнює Міха.
— Так.
— І що?
— І нічого, — стенає плечима Никифор.
Той генерал, мабуть, із колишніх охоронців Межигір'я, я також про нього чув, належить до тих, кому досі не дає спокою золотий унітаз. Подейкують, його Семижопенки не вивезли, а закопали десь тут.
Та продовження розмови про генерала і золотий унітаз я вже не чую, бо йду відлити. Звичайно, найкраще біля котрогось із гляціалів, а тут, на території Межигір'я, їх не бракує. А потім уже нічого цікавого. Ми їдемо у вказаному паном Никифором напрямку, Міха протирає окуляри й починає стріляти. Мені навіть нецікаво, куди він стріляє. Просто у повітря.
Лише над головою часом чути: «Жу–жу!..» — коли Міха перезаряджає магазин. Інколи ті потвори приземляються нам на капот, іноді падають їхні крильця, потім я їх змітаю, бо зазвичай від Міхових влучань жуків розриває на порох.
Хоча здалеку цих літаючих корогризів можна вважати дикими качками. З п'яти метрів жук має такі ж пропорції, як качка приблизно з п'ятдесяти. Тільки корогризи, Міха ще називає їх «бомбовозами», літають повільніше, хоча й не без піруетів. Міха шмалить по них із помпової рушниці бекасячим шротом, раз чи два і я пробував, прикольно, особливо, коли попадаєш. Був жук і раптом немає, лише порох.
— Ггг…гг…гади! — примовляє при цьому Міха відомим мені ще з ізяславської бригади гарчанням.
Жуки розлітаються в порох, а мій дорогий колаборант нарешті відводить душу. Щоправда, коли раптово зривається вітер, жуки перестають літати, і тоді Міха, трапляється, стріляє по воронах. Міські ворони, як і горобці, завдяки харчовим відходам людей і, звичайно, звалищам, поки що переживають льодовиковий період без помітних втрат. Зазвичай Міха вбиває дві–три ворони й заспокоюється.
Дорогою назад він просить зупинитися біля першого–ліпшого придорожнього кафе, і чим те кафе занюханіше, тим для Міхи більший кайф.
— То що, рубнемо по шашличку із собачатини? — це він щоразу так прикалується.
Він знає, що я не ризикую їсти у цих придорожніх закладах.
— Якщо можна, то мені відбивну із мамонта, у крайньому випадку — котлети із шаблезубого тигра… — я все ж пробую надати трапезі льодовикового колориту.
— Котлети закінчилися, лишилися тільки зуби, — щось таке або у тому дусі кидає Міха, і часом цей діалог може тривати у нас доти, коли вже переступаємо поріг самого закладу, викликаючи усмішки в офіціанток, як правило, дебелих дівчат із ближніх сіл.