— У третьому? — перепитую я. — Між капустою?
— Про нього мало хто знав, я його між капустою приховав, а позавчора він зник.
— Поцупили? — киваю на паркан.
— Хтось із своїх. Упевнений, що Нонна.
— Навряд чи? — висловлюю я обережний сумнів.
— А от це я і з'ясую. На розпродажі на Мінському ринку я за нього сто гриваків виклав.
— І що?
— Клянуся, у мене навіть чек десь валявся. Дев'яносто сім із копійками.
Я прицілююсь і засандалюю льодорубом скільки сили.
— Гех! — відколюю брилу в людський зріст. — Харе на сьогодні! Можеш узяти її на санчата і витягти за ворота, — даю я наряд Петруні і з мрією про душ залишаю поле бою.
— А хто їх потягне? — ще чую бурчання нашого Мамонта, але вже навіть не оглядаюсь, бо за півтори години маю бути під редакцією, де мене чекатиме шеф. Я повинен відвезти його у театр імені Лесі Українки на прем'єру, куди він запрошений, як і на фуршет після прем'єри також.
Міху запросили, хоч і цей театр, й усі інші наші театри навіть московітсько–російських авторів тепер ставили виключно українською. Це також було одним із цих дивовижних перетворень, що й у кіно і на телебаченні, де до Льодовика транслювали майже виключно російські програми, про їхніх «звйозд» і тому подібне, а тут раптом як обрубало…
А коли я, вже поголений, у куртяку наопашки й водійських рукавичках, ковзаю доріжкою до гаража, Петруня знову на чатах.
— Росія для того й існує, щоб показати світові, як не треба жити, про це ще їхній Чаадаєв писав! — супиться він з–під брів на тлі Гляціала. — А Україна — щоб рятувати Захід від навали.
— Тільки Захід чи й Схід?..
— Так, досі нас топтали всі, кому не ліньки, але більше так не буде. Суть цивілізаційного розлому — це протистояння цивілізації цієї планети й Росії — останньої фашистської імперії сучасності, — корчить і далі із себе вумняка Петруня, сипле цитатами двадцятирічної давності.
— Вибач, мені пора. Стоп! — кажу йому. — Стоп чокін! Хенде хох! — Але він мене не хоче чути.
— На хуторі Михайлівському — географічний кордон, — поволі входить в екстаз Петруня. — І цивілізаційний…
— Який–який? Там же зараз Льодовик, — повертаю його до реалій. — Дивись, бо застудишся.
— Нічого… Варто лише Льодовику відійти чи хоча б почати танути, як знову все зміниться! — трапляється, ще навздогін гукає мені Петруня. Як на мене, зовсім не того їх там вчать, у тих есбеушних школах.
Останнім часом ми з Петрунею дискутуємо все більше біля Гляціала, за вправами із льодорубом. Коли я йду лупати те, що наросло за добу, а він просто, наскільки може, підтримує мене морально. Робить мені каву, розмірковує про глобалізаційні процеси або розповідає про свої походеньки. Про походеньки у нього найкраще виходить…
— Вчора знов як дурний находився по Героїв Дніпра… Там, як вийти із метро, — кільце, — починає з інтриги Петруня. — А з того кільця по обидва боки по три шістнадцятиповерхівки в ряд, знаєш?
Я мовчки гехкаю льодорубом, дискусії не виходить, і він продовжує:
— Сюди, правда, по Озерній, їх більше…
— Та це ж близько, — включаюсь я.
— Ну так, це ж тут, де шістнадцятиповерхівки… Але все одно, якщо оглянутися з ями, з кільця від метро, то в ряд тільки три видно, — сам себе поправляє Петруня. — Але ж я спустився від тролейбуса, то мені було «прямо» у протилежний бік. Каже: іди прямо, п'ять хвилин не більше. Три шістнадцятиповерхівки, моя третя. Я тебе зустріну, тільки голову висушу, каже. Між іншим, обіцяла енергійний секс. І каже, купи хоч одну троянду по дорозі, дуже троянди люблю… А тут зустрічний вітер з ніг валить. Мені ж за трояндою треба ще дорогу перейти на Оболонський ринок…
— Вчора — північний, — вихекую.
— Шо–шо? А… Та хто його?..
Петруня замовкає, я також не обзиваюсь, гехкаю льодорубом, віддихуюсь.
— Дивися, лиши мені цю брову, — нарешті Петруня коментує мої знущання над Гляціалом.
— І як? Купив ти їй ті троянди? — повертаю його до теми.
— Та… У такий вітер? Я дзвоню і її запитую: «Жовті будинки?» А вона відповідає: «Так, шістнадцятиповерхові!» То я пропензлював спершу аж у кінець проспекту Героїв Дніпра. І навіть виїхав ліфтом на шістнадцятий поверх до квартири дев'яносто якоїсь там, як вона мені сказала. Хоч консьєржка і ще одна стара, що їхала зі мною до третього поверху, обидві попереджали, що такої квартири на шістнадцятому нема… Я їй подзвонив звідти: «Де ти є? На північ чи на південь?». А вона знову своєї: «прямо»…
— Не дивуйся, жінки завжди легковажні щодо географії, — я необережно відколупую Гляціалові край брови.