— Ого! — повторила Ганька, обхопила за шию й потягла через спинку сидіння назад, на себе.
— Ганнусю, ти що?..
— Коломбо! Всі мене дурять! — стогнала п'яна Ганька.
— Всіх дурять, Ганнусю…
— Один ти мене розумієш, Коломбо. Іди до мене, солоденький мій!
Ще не вистачало, щоб Міха нас застав тут, пояснюй тоді.
— Добре, пусти… Не тут, давай від'їдемо.
— О–у! Мій солодюсік!
— Ти де живеш?
— На Лесі Українки… Ні–ні, до мене не можна.
— Ну, не можна, то й не можна.
— Іди до мене. Давай тут, у машині, — і не думає зупинятися Ганька.
— Ну, у машині, то й у машині… Але скотимося трохи.
Я знаю, що на виїзді на Хрещатик завжди чатують таксі, і не помиляюся. Там я глушу двигун і пропоную Ганьці проїхатися для конспірації на таксі, поки вона не отямилася, все ж витягаю її з «Хаммера». Клацаю пікалкою, що блокує дверцята й відрізає їй шлях назад.
— Коломбо, ти куди?
— А тепер ще трохи на таксі. Тут близько… Трохи від'їдемо для конспірації. Тут, за два квартали, я знаю одне затишне місце. Один мій приятель, художник, якраз залишив мені ключі від майстерні, — імпровізую я, наскільки дозволяє фантазія.
— А це буде зручно?..
— Дуже зручно…
— Ти що дурний, а Міха? — нарешті починає тверезіти Ганька, але вже пізно.
Дістала мене по повній, і я не збираюся зупинятися. Я перший втискаюся у якусь зачухану дольодовикову «дев'ятку» із шашечками на даху, тицяю сотку старому пацюку, що хрюкнув, не оглядаючись: «Вам куди?» — й одними шиплячими в саме вухо:
— Слухай с… ш… Завези жінку на Лесі Українки, перебрала с… ш… І не випускай, братан, довези! — Я таки втягую услід за собою Ганьку, стопорю за нею дверці, а сам вискакую через інші. — Вперед, старий! — Роблю услід ручкою і лише бачу у задньому склі біляві пасма Ганьчиної гриви, що віддаляється…
Коли я вертаюся під театр, Міхи ще нема, і я нарешті йду його шукати. Та поки охоронці на сходах звіряють моє запрошення з моєю ксивою, у дверях з'являється Міха у пальті наопашки, а поруч нього ще якийсь п'яненький тип, що ледь не падає зі сходів. Звичайно, Міха губить пальто, і я, як завжди, несу його за ним до машини. Добре, хоч не туфлі, бо бувало й таке, що доводилося і їх збирати.
Але від машини Міха знову вертається до сходів:
— Валєра–сан, пане генерале, а може, поїдемо до мене?
— Ні–ні–ні! — той тип махає і головою, й руками і пробує видертися сходами назад, але це у нього погано виходить.
Нарешті він дає спокій сходам і починає чеберяти у напрямку Хрещатика. Але Міха його не наздоганяє, він раптом начеб щось згадує, б'є себе руками по кишенях і з розкритими обіймами повертається до машини.
— Аня! — п'яно горланить Міха.
Але тут його зустрічаю я з пальтом, яке накидаю на нього, й сухо доповідаю, що Ганька не дочекалася і тільки що від'їхала на таксі у невідомому напрямку.
— От сучка! — виривається у Міхи, і, можливо, на тому кіно й закінчилося б, якби цієї миті до театру не вернулося те саме таксі, в яке я її з таким трудом упхав.
Вона, мов фурія, вискочила з машини й налетіла на мене, хапнула за куртку й хотіла ударити сумочкою, але промахнулась.
— Міха, цей сучий син, твій лакей, продав мене таксистові! — верещала, мов недорізана, Ганька.
Міха з переляку аж спотикнувся і знову загубив своє пальто.
— Що ти, заспокойся!.. Попробуй тебе продай! — намагався я віджартуватися.
— Ти ідіот! Ти справжній ідіот, Коломбо!
— Заспокойся, ти просто трохи перебрала, сонечко…
— Вибач, браток, — почув я збоку. — Але вона мені накинула удвічі більше, щоб я привіз її назад, — виправдовувався той старий пацюк через опущене скло. — Якщо… то можеш взяти свою сотню…
— Вали звідси, — кинув я йому доброзичливо.
Якщо вже старому пощастило сьогодні, то нехай втішиться.
— Ну що, заспокоїлись? — подав голос Міха. — Давай, поїхали.
— Я з ним не поїду, — тупнула ніжкою Ганька. — Або я, або він!..
Міха у своєму стані не був готовий до такого повороту і, здається, навіть не зовсім розумів, про що йдеться.
— То ми їдемо чи ні? — язик у нього заплітався.
— Я не їду. Я з ним не хочу. — Я думав, що Ганька просто кокетує, аби Міха її довше попросив, бо на нас уже давно всі озиралися. — Поки цей бовдур не вибачиться! — раптом заявила вона й знову замахнулася на мене сумочкою. — Ти бовдур, Коломбо!
— То ми їдемо? — тягнув своєї Міха, топчучись біля огорожі.
— Міха, зачекай трохи, — сказав я йому, але не був упевнений, чи він почув.
— Ти хочеш, щоб я вибачився? — звернувся я до Ганьки.