— Так.
— Сідай! — Я відкрив перед нею задні дверцята авто.
Все це вже дістало мене по саму зав'язку.
— Я нікуди не сяду і нікуди з тобою не поїду…
— Поїхали, я вибачусь! — Ганька ще пробувала впиратися, але я вже вдруге за вечір запихав її до машини.
«Головне, щоб вони там були, щоб тільки були!» — бубонів я собі під ніс, поки ми скочувалися вниз до Хрещатика.
— Куди ти мене везеш? Ідіот! — не вгавала Ганька.
— Вибачатися, куди ж іще…
За хвилину ми були вже біля Бессарабки, і, на моє щастя, машин на Хрещатику в той момент було не густо, тож, на порушення всіх правил, зумів перелетіти на протилежний бік, а тут я герой.
У світлі ліхтарів я їх уже раніше запримітив, ці великі сміттєві контейнери біля базару. А далі не панькався. Пригальмувавши біля баків, витяг із заднього сидіння Ганьку, вона ще встигла два–три рази верескнути, поки ніс її, переваливши через плече. А потім різко відкрив один із контейнерів, що, як я й розраховував, виявився напівпорожнім, і зі словами: «Вибач, Ганнусю!» — струсив її з плеча у його відкриту пащу й закрив кришку. Потім застрибнув у «Хаммер» і так само різко взяв із місця.
На Хрещатику в потоці машин знову з'явився просвіт, і я ще раз проскочив назад, до театру. Мені рідко так щастило, як того вечора. Але там, де я залишив Міху, його вже не було, зате на самих сходах зібрався невеликий натовп, повсюди на тротуарі було наляпано чимось білим, а коли я нарешті вискочив із–за керма, то навіть устиг почути вигуки півнячими голосами: «Ганьба колаборанту Горбенку! Ганьба колаборанту!», — що віддалялися у напрямку підземного переходу.
— Ох ви ж гади! — Я одразу зрозумів, що це мої знайомі з «Молодої сили» за час моєї відсутності таки встигли вчинити свій аттентат.
Ще я бачив, як звідкись із–за переходу прибігли двоє тих самих молодих поліцейських. А на сходах театру тим часом сидів Міха, весь у майонезі. Лише його пальто валялося біля огорожі. Там, де він його загубив… Чим уже тут зарадиш? Я чув, як один із поліцейських викликав по рації підмогу. Я залишив йому наші з Міхою візитки, а він запитав, чи не потрібна медична допомога.
Я підводив Міху, а він намагався стирати з обличчя і грудей згустки майонезу, однак насправді лише розмащував його.
— Поїхали додому, — сказав я.
— Пшов вон! — кинув він мені. — Де ти був і де Аня?.. — Звичайно, у той момент він виглядав звіром.
Я хотів було відповісти вже заготовленою фразою, що, мовляв, возив її вибачатися, однак вирішив, що зараз це зайве. Потім я ще хотів, уже вкотре за вечір, накинути на Міху пальто, але він відіпхнув його. Виглядало на те, що ця майонезова атака його дещо протверезила.
— Он воно як повернулося, — начеб до самого себе сказав Міха. Трохи подумав і додав: — Ну гаразд, а тепер вшивайся — І поки я роздумував, він сам вийшов із машини і пішов геть.
— Стій, ти куди? — гукнув я навздогін, але він навіть не оглянувся.
Я бачив, як він нетвердою ходою рушив до стоянки таксі, і я його не зупиняв.
— Ну, на таксі, то й на таксі, — вирішив я, бо таке вже й раніше траплялося, коли він впадав у нерви.
Я подумав, що другої майонезової атаки за вечір уже не буде, а обом нам прийти до тями буде легше наодинці. Мені здавалося, що я добре знаю Міху і що саме так і буде: він ще трохи подується, проте до завтра відійде.
Але наступного дня мене звільнили. Зранку до мене постукала Валюша і сказала, щоб я віддав другі ключі від машини і до кінця дня виїхав з оселі. Мовляв, наказ уже підписано.
— Який наказ? — не міг я второпати спросоння, але потім таки дійшло.
— Про твоє звільнення, — не без награного співчуття повторила вона.
— Ну, підписано, то й підписано, — відповів я, хоча Валюша, вочевидь, чекала від мене якоїсь більш бурхливої реакції.
— Мені жаль, — сказала вона, її обличчя аж світилося від зловтіхи.
У голові крутилося щось на кшталт: «Тепер ви заживете…» — але не хотілося псувати їй свята.
— Мені також, — буркнув я у відповідь.
Можливо, принести мені це повідомлення було для дівчини однією з найприємніших місій, принаймні відколи почалося це Льодовикове літо. Щодо мене, то приходу літа, якщо відверто, я ще й не помітив… Єдине, що я попросив через Валюшу, дозволити мені востаннє використати авто, аби перевезти речі. Валюша передала моє прохання, і, як я й сподівався, Міха не заперечив. І того ж таки дня я вибрався із Сошенка. Правда, через пару днів ще мусив вертатися, бо, виявилося, що забув каву. І хоч кава тепер — велика розкіш, але протриматися без неї я не міг.
А ще я зателефонував Лідці й повідомив, що переїхав на нову адресу. Про квартирантів, звісно, ні слова. Але цього мені видалося мало, і я ще й відшукав номер житомирської бібліотекарки.