— Він ще дома, — начеб читаючи мої думки, по–змовницькому підморгнув мені Петруня.
— Хто?
— Міха.
— Ну й нехай.
— Як то нехай? Не дурій! Піди, він тебе пробачить, і залишайся… У житті воно чого тільки не буває, — видно, Петруня й справді хотів, щоб я залишився.
— То я, по–твоєму, ще й повинен просити?..
— Ну, а хто ж?.. Слухай, ну ти! — Петруня враз почав шкіритись на всі свої конячі зуби. — До речі, тут приходила ця звізда Ганька. І як це ти зумів цю кобилу в сміттєбак спакувати? — Він ще продовжував хихотіти, але мені було не до сміху. — Казала, що подасть на тебе до суду, але Міха не хотів, аби вся ця історія випливла. І він умовив її, але чого це йому коштувало, я не знаю. Він любить тебе…
— Він себе любить.
— Та ні, послухай…
— Я просто прийшов за кавою, а ще хочу про розсаду тебе попросити, але то на майбутнє.
— Та домовимося, які проблеми?
— А у мою кімнату ще ніхто не вселився?
— Та ні…
— Ще ніякого нового сусіда не маєш? — Здається, я навіть не хотів чути відповіді.
— Та ні, Міха й сам шкодує, що так сталося, — вів своєї наш Петруня–Мамонт. — Він же мені віддав ключі від нашого «членовоза». Каже, нового шофера поки що брати не будемо. А з мене ж водій, сам знаєш, приблизно такий, як і рибак, — не переставав бідкатися Петруня. — А він завтра ще хоче у Межигір'я, стріляти цих короїдів, там же тепер у них розплідник на колишніх конюшнях, — скривив гидливу гримасу наш садівник. — Та ти ж знаєш!..
— І на полі для гольфа також.
— Що?
— Співчуваю, — сказав я.
— Та що вже там… Але кращого за тебе, Коломбо, вони все одно не знайдуть.
Відчувалося, Петруня хотів мені полестити, але у мене не було бажання затягувати розмову. Міха, якби виглянув у двір, міг би вже давно мене побачити, і якби він сам хотів розмови. Мені важко тримати образу на старого друга, може б, я і передумав ще. Я глянув на годинник…
— То принесеш мені каву? Вона на кухні, здається, на верхній поличці від вікна. Ну, ти ж бачив, там у глиняному підсвічнику суха лаванда від молі, а ще вище моя кава.
— Але я там її не бачив.
— Подивись уважніше, мусить стояти. А я поки що зафігачу ще разок льодорубом у чоло цього симпатяги, — я поплював на долоні.
— Та лиши, воно тобі треба?
Проте я таки замахнувся і… га–ах! — хоч і не дістав до чола, але гострим кінцем глибоко увігнав залізо в одну з двох свіжик виїмок на Гляціаловій вилиці… А потім Петруня досить швидко виніс пакуночок з кавою, Міху я так і не побачив.
— І чим тепер будеш займатися? — ще запитав на прощання Петруня.
— Може… не знаю, — почав було я, але, пригадавши ніким не спростовану свою ж таки підозру про роботу нашого садівника на нашу доблесну службу безпеки, передумав відповідати.
Я попрощався з Петрунею і вийшов на вулицю тією ж хвірткою.
Хоча для себе я ще вчора вирішив: якщо тепер у мене справді з'явиться більше вільного часу, то найперше, що зроблю, — поїду до Одеси. Тим же «люксом» о дванадцятій, яким любить їздити Іра. А раптом Ірі в її фірмі потрібні водії з досвідом охоронця? І щоразу ця думка викликала у мене самого подив: це я про кого?.. Невже про себе? Але ж ці холоди мені вже давно остохреніли настільки, що замість кар'єри «водія і охоронця» в Іри я готовий був спробувати останній шанс потрапити на Африканський Ріг у наступну осінню ротацію. Нехай навіть знову під французьке командування, жаб'ячі стегенця й малярійних москітів!..
На розі біля цегляної стінки, де починається наш гараж, я побачив людину. Останнім часом біля нашого гаража терся якийсь бомж, схоже, із–за паркана від «дорогих гостей»… Але цей на бомжа не був схожий, хоча також у якомусь лахмітті. Я бачив його спину і вухо, що сторчма виглядало з–під шапки. Вухо було надто рожевим і якимсь надто пещеним, як для бомжа, якщо так можна сказати про вухо. Більше того, воно видалося мені навіть знайомим.
— Гей! — покликав я неголосно, але так, щоб мене почули. — Гей, ти?
Але бомж біля гаража навіть не оглянувся.
— Ти що, глухий?.. Стій! — гукнув я йому.
Важко пояснити чому, але я пішов до нього. Здавалося б, мене вже не повинно обходити все, що під цим довбаним парканом. І коли я подумав про це, то одразу ж зупинив себе.
Але той бомж зробив помилку, він почав утікати. Потім зробив другу помилку — він озирнувся, і, звичайно, я одразу впізнав його.