— А ти що тут робиш, Колюню? — Я кинувся за ним і в три стрибки наздогнав, ухопив за комір, але не втримав.
Ми разом послизнулися, я підбив його, він мене, але я встояв, а хлопець гепнувся ледь не під колеса якійсь доісторичній «Дачії», що раптом виїхала з бокової вулички, де ресторан із гуцульською назвою «Колиба». Хлопець виглядав здивованим не менше, ніж я. Його щоки палали рум'янцем, а очі, як завжди, — революційним вогнем. Він важко дихав.
— Ну, баран, ти мене дістав!
— Від барана чую!..
— Все, здаю тебе в поліцію.
— Ви служите колаборантам, зрадникам…
— А тобі вони що зробили? Це щось особисте, скажи?..
— Нічого особистого. — Він лежав на проїжджій частині, я стояв над ним, а збоку могло здатися, що ми начеб філософствуємо.
— Тоді тим більше не ясно, чого ти тут? Завжди ж є хтось, кому треба служити, дурню.
— Не обов'язково.
— Але ж ти комусь служиш?
— Я — Україні!..
Хлопець почав поволі підводитися. Я хотів допомогти, але він раптом відкотився від мене і досить вправно, мов гімнаст, відштовхнувшись ліктями, став на ноги, хоч перед тим мені здалося, що він наче й не дуже хотів підводитися. Обидві руки у кишенях, і я подумав, що треба було б вивернути йому ті кишені.
— Зараз я наберу поліцію і по тебе приїдуть…
У цей момент на Сошенка ми були одні. З протилежного боку вулиці тягнувся паркан із гофрованої жерсті. З цього боку, за нашою садибою, сусідів не було. Бокова вуличка вела до ресторану, а прямо по вулиці між кількома старими напівсухими соснами стояв покинутий двоповерховий Будинок творчості спілки художників. Бо ж після нейтронного шантажу творчі Спілки, як рудимент минулої епохи, саморозпустилися, а всі ті липові «заслужені» і «народні» майстри поспалювали на Майдані свої «корочки». Мабуть, мій молодий тезка й думав відступати саме туди.
— Знаєш, друже, не корч із себе героя! Ми тут усі за Україну…
— Ви мені не друг, ви…
— Ану–ну! Хто я, цікаво?
— Ви, як і ваш шеф, — сказав він і додав після паузи: — Колаборанти і запроданці!..
— Колаборанти і запроданці? Це щось нове. Цікаво, а як ти їх, голубе, розрізняєш?..
— Я їх не розрізняю.
— Слухай, вумнику, ану вивертай кишені. У твоїх же інтересах, бо як їх вивернуть у поліції… — Я на мить відвернувся, а коли знову глянув на хлопця, то справді аж гикнув від здивування.
— Ти що?
— Я маю виконати присуд, — тихо, але твердо мовив юнак.
У першу мить я навіть подумав, що це парасоля. Якось і не одразу дійшло, що на мене дивиться щось схоже на доісторичний парабелум та ще й з глушником.
— Чий присуд? Кому присуд?..
— Не має значення, — прозвучало так само тихо, але так само твердо.
Його щоки, ще майже дитячі, палали рум'янцем, а підборіддя, либонь, лише недавно вперше торкнулася бритва.
— Малий, ти що здурів? Ти де взяв цей експонат?..
— Відійдіть, а то буду стріляти…
— Колюню, ти що?
— Я вам не Колюня! Я сказав — відійдіть! — Погляд його був рішучий, але рука все ж ледь помітно тремтіла.
Треба забрати це у нього, за пукалку йому впаяють на всю!..
— Тобі за це серйозно впаяють, — сказав я.
— Не підходьте!
— Заховай, а ще краще віддай.
Направивши на мене дуло, хлопець продовжував задкувати. А мені раптом прояснилося.
— А чого ти прийшов сьогодні, думав, мене вже нема? Тебе що, хтось направив?.. Ти що, серйозно хочеш когось убити, дурню? — Я навіть робив спробу посміхнутися.
— Ніхто мене не направив. Не підходьте…
— Добре, розберемось.
— Ніхто мене не направив! — Його голос уже зривався на крик.
— Ти ж мені у сини годишся.
— Пробачте, це не має значення. Не підходьте, я сказав!..
Як психолог, я розумів, що треба розмовляти, але цей хлопчина з кожною фразою все більше дратував мене. Якби підійти ще хоча б на два кроки, тоді можна було б спробувати вибити у нього пукавку. А навкруги, звісно, нікого, як завжди у житті буває. Може, й добре, що нікого. Люди його могли б налякати.
— Слухай, майонез я тобі ще можу пробачити, але це… — Я шукав підходяще слово і знову зробив спробу посміхнутися. — Українці не повинні стріляти в українців, таке вже не раз було, але це лише все ускладнювало, — закінчив я несподівано для самого себе. — Ти своєю дурістю зробиш лише послугу нашим ворогам…
У мене за спиною почулося гурчання авто, і хлопець поволі заховав руку з пістолетом у кишеню. Це був «пиріжок» від «Країни морозива», він повернув у вуличку до ресторану. Хлопець оглянувся йому вслід, але я помітив, що він дивився не так услід авто, як затримав погляд на вікнах Будинку творчості. Можливо, шукає шлях відступу, а може, там причаїлися його спільники?.. Скільки разів я збирався, але все руки не доходили піти подивитися, що там у цій похмурій будівлі за соснами.