І я чомусь подумав, що кращого моменту, ніж зараз, не буде. Стукіт дятла на старій сосні я сприйняв як добрий знак.
— Слухай. Я розумію, що тебе непокоїть. Можливо, ви й праві. Ваша організація і ми, як українці, не мали б цього робити. Але ж, Миколо, — це всього лиш газетка, жалюгідний бойовий листок, якого ніхто не читає… — Мабуть, я видав забагато тексту і, було схоже, упустив момент.
— Ви служите окупантам, нашим ворогам… Ви — колаборанти. Мені гидко з вами розмовляти.
— Які ж ми колаборанти? Та й вони навряд чи вороги тепер, «дорогі гості». Кліматичні біженці вони.
— Все одно — колаборанти…
— Малий, а ти мені подобаєшся!
— Ви боягуз, ви просто боїтеся. — Хлопець якось начеб аж повеселішав.
Я бачив, як він нервує. Йому було важко приховати і свій страх, і вагання, й сумніви. «Ще не все втрачено, — подумав я. — З цим малим ще можна говорити…» Він усе більше ставав схожим на нормального хлопця, і навіть революційний запал у його очах, здавалося, уже майже згас. А те, що він виповів мені в очі, мене зовсім не засмутило, навпаки, навіть трохи підняло настрій. Цей малий і справді мені подобався.
— Відходьте, назад!.. — хлопець знову почав задкувати.
Напевне, він би просто пішов, і все. Але він мене вже добряче розізлив, і я сказав собі подумки: «Давай!». Я й раніше інколи казав собі у відповідальні моменти чомусь саме це: «Давай», — хоч після цього рідко виходило щось добре. Може, й виходило, але то треба довго згадувати… А далі все як у сповільненому режимі відео. Я послизнувся, мабуть, занадто різко відштовхнувшись, і цієї ж миті побачив його перелякані очі, які наче просили мене: «Дядьку, не треба!». Але він мовчав, задкуючи, а я ліз на нього.
— Стій! — сказав я ніби не своїм голосом.
Не те, щоб він здивувався, але, здавалося, от–от заплаче. Він також перечепився, задкуючи, а потім враз різко висмикнув руку з кишені, і його пістолет з продовгастим глушником знову видався мені схожим на викидну парасольку.
— Стій, кому сказав! Зупинись!..
Я побачив, як його рука здригнулася — характерний «тук», два «туки»… Ледь глухіші за стукіт дятла, й одразу ж удар у правий бік. Мене аж відкинуло, але на ногах устояв, лише присів від несподіванки. Черкнув коліном тротуар, але встояв. «Застарий я вже присідати», — ще подумалося. Перед очима замерехтіли «світлячки» і спина хлопця, що віддалялася. І стукіт дятла також ніби віддалявся.
Хлопець так і побіг уздовж вулиці, ковзаючи, з пістолетом у руці. «От дурний, так же тебе одразу зловлять!..» — дивно, але я не мав на нього злості, на цього гівнюка. Все якось буденно, наче само собою. Приклав руку до грудей і відчув липку мокроту. Дихати ставало все важче. Я пам'ятав, що без бронежилета, про це я не забував ні на мить. Бо ж із самого ранку така приємна легкість у рухах через його відсутність, і все ж здивувався: як це так могло статися, що перший день без «броника», і на тобі.
І знову мобіла. Голос Лідки, схвильований, радісний:
— Альоу! Ти де, вже на Святошині? Я тут збираюся до тебе, вже от з Оскаром виходимо. Альоу! Чого мовчиш?
— Я не мовчу…
— Ти що, нездужаєш?
— Здужаю… Але взагалі краще без Оскара…
Я чув ще якісь її слова, але опустив мобілу. У голові паморочилося, стук дятла майже зовсім стих, я підвів очі до неба й помітив два невеликих округлих просвіти у сіро–зеленій площині, наче двоє блакитних очей. «Вхід» і «вихід», ще подумалося цієї миті. Точно, я вже це десь бачив. Але котре з них «вхід», а котре «вихід»? І головне — куди «вихід»? Здавалося б, уже давно був готовий і знав, що ніхто не застрахований від дурної кулі, й на тобі, аж тут, на Сошенка… І ще — ніби крики Петруні, чи то крики, чи то йобкання, і раптом божевільний холод. Я вже не міг стояти й осів на коліна, а ще подумав, що треба було б запам'ятати це місце. І більше я нічого не пам'ятаю.
Тернопіль — Київ — Ялта
2010