— Ну будьте терплячі, нам усім потрібен перепочинок.
До мене підійшов старий Максим, дав і мені належні десять сигарет і хотів був забрати свою книжку з карниза каміна. Але лісник Андреас почав кивати на вікно, де відірвалася дошка. Вони вдвох заходилися прибивати дошку, бо вітер надув у дірку вже цілу купу снігу. Я спробував їм допомогти — притяг з кутка, де були звалені меблі, поламаного стола, стільницею якого можна було б забити все вікно.
— Ми ж не вандали! — запротестував Максим. — Меблі нам ще знадобляться.
Так тривало з півгодини, поки знайшли кілька старих дощок і зрештою забили вікно. Після цього мені довелося вислухати нотацію про порядок і дисципліну, мовляв, уже й так нароблено досить шкоди, проти занепаду потрібно вести рішучу боротьбу. — Все починається з дрібниць, — сказав старий, — а чим вони кінчаються, ми вже знаємо.
Я відніс стола назад у куток і перестав згадувати про стільці, що лежали потрощені біля каміна або вже й потрапили у вогонь. Загалом старий мав рацію, однак чи знадобиться колись тут чи деінде цей стіл — він теж не знав.
— Напівправда нікому не допоможе вибратись із скрути.
Це теж було сказано необдумано, і старий обачливо відвернувся, не бажаючи вести далі розмову. Він ще роздавав сигарети й кожному, хто питав, по секрету зізнавався, що куривом поділивсь Аншюц.
Невдовзі й інші мешканці поприносили й віддали в загальне користування зайвий одяг, цукерки, кілька пляшок вина й коньяку, навіть книжки й течки з поштовим папером. Залізничник вів облік усьому, він не приймав лише грошей, позаяк гроші тут уже нікому не могли стати в пригоді.
Я не мав нічого, тож мусив бодай підсобити в збиранні й реєстрації чужих дарів. Почуття колективізму, що зародилося завдяки цій спонтанній акції, здавалося мені важливішим від усіх зібраних речей. Мешканці помітно заспокоїлися, побачивши, що ще не все втрачено. Декого, хто досі лиш апатично мовчав, тепер наче підмінили, вони ладні були віддати останнє й піти на будь-який ризик, якби була хоч якась надія на порятунок.
Я не міг не піддатися загальному настроєві, який на хвилю відсунув на задній план усі клопоти й страхи. Почуваючи себе зовсім невимушено, до нас приєднався Аншюц. Більшість мешканців, на знак визнання Аншюца як ініціатора пожертв, нагородила його оплесками. Аншюц лукаво зауважив:
— Зате нашого взуття не віддав ніхто, хоча серед нас, безперечно, є той, хто на ньому сидить.
— А для чого нам те взуття? — озвався старий Максим. — Воно тут таке ж непридатне, як і гроші.
Почувши це дотепне зауваження, Аншюц по-змовницькому мені підморгнув і дзвінко засміявся.
Директор готелю, з радісним подивом приймаючи від нас спільні запаси, запропонував призначити когось комірником.
— У готелі теж іще дещо є, але його, звичайно, мало, — пояснив він і перерахував, що зберігалося на кухні й у підвалі. — Я не хотів би брати на себе відповідальність за розподіл і використання цих запасів. Гадаю, товариш Максим — найбільш підходяща кандидатура на комірника.
За цю пропозицію проголосували всі, а доктор Тюдор, вигукнувши «браво», обняв Максима. Старий розчулено зізнався:
— Знаєте, я був колись міністром, але призначення на ту посаду мене не так схвилювало, як ваша довіра.
Моя сестра, котра зігрілася біля вогню й мусила знову повернутися до кімнати для хворих, шепнула мені:
— Ми впораємося з цим, усіх виходимо, криза в Ксенії й хлопчика вже, здається, минула!
Я помітив, як делікатно обходився доктор з Евою і як Аншюц використовував будь-яку нагоду наблизитися до неї. Я не дізнався від неї більш нічого, хоча вона, здається, знала дещо таке, що для нас лишалося таємницею. Здавалось, їй запросто пробігти босоніж угору й униз кам’яними сходами, носити воду й таке інше, а на другому поверсі, крім обов’язків медичної сестри, виконувати ще й обов’язки прибиральниці й пралі.
— Ні, — заперечила вона, коли Аншюц з Андреасом хотіли їй допомогти, — це моя справа, кожен мусить бути на своєму місці.
У холі ми прибрали тарілки й попільниці, помили все й навели сякий-такий порядок. Нікого не треба було припрошувати, кожен, мов у великій дружній сім’ї, робив свою частку роботи. У людях прокинулася воля до життя, вони вперше згадали слово «майбутнє».
16
Книга старого Максима лежала на карнизі каміна. Я взяв її, коли на хвилину зостався сам, і почав гортати. Та хоч як старанно гортав, а вірша про рясні маки біля Ерфурта й інших сонячних рядків Гете я не міг розшукати. А мені так хотілося перечитати їх ще раз. Натомість я побачив на сторінках, де нічого не було надруковано, нотатки, написані дрібним, ледь розбірливим почерком: