— Друзяко, — перебив його нарешті доктор Тюдор, — постав крапку, облиш мені принаймні оце. — Він узяв пробірки з ліками й згорнув їх у шухляду, підійшов до вікна й одірвав одну дошку, яку нещодавно було прибито. — Ось там, з того боку, — сказав він і кивнув рукою в темряву, — поблизу завіяної снігом бензоколонки стояв мій автомобіль. Автомобіля нема, я чув, як він поїхав. Рівно сім днів тому я чув і вибух, це було далеченько звідси. Сила його, напевно, дорівнювала вибухові десяти тисяч тонн динаміту, хоча то не був ні динаміт, ні звичайний, ні шахтний газ, не було то ні землетрусом, ні грозою серед зими, ні чимось іншим, природним для цієї місцевості.
— Але ж такого й слід було сподіватися.
Ми не були зовсім необізнаними, щодня читали в газетах про те, що нас чекає, коли дамо божевільним свободу дії.
— Ми їм цього не давали! — різко відповіла Ксенія, запалила сигарету, сперлася на вікно, з якого тягло холодом, і втупилась у ніч, де й досі не можна було побачити жодної ознаки життя. — Хоч би яка зловісна була ця тиша, однак що довше вона триває, то більше я заспокоююся.
— Це міг бути й нещасний випадок, і фальшива тривога, й халатність, і дія в стані афекту, й прояв божевілля, — сказав лікар, ухопив дошку, яку тільки-но зірвав з вікна, й знову прибив її на місце. — Але хто це може сказати напевно? Поки тут тиша, ми можемо сподіватися, що ніхто не відповідає божевіллям на божевілля. Можемо вичекати, з’ясувати, що трапилось, триматися стійко, аби не сталося ще гіршого. Але чого власне?
— Дивні, доволі фантастичні теорії, — констатував, похитуючи головою, Максим і закликав не відхилятися від теми, припинити нездорові абстрактні дискусії, натомість подумати про свій обов’язок. — Ми несемо за все відповідальність, — сказав він. — Світові ж проблеми обговоримо тоді, коли впораємося з власними. Отже — найнеобхідніше, будь ласка!
Але що ж усе-таки відбулось?
Якщо ядерний вибух, то чи лишився нам ще якийсь шанс? Що там, у світі? Точиться війна чи триває мир? У яких масштабах зруйновано країну, як її опромінено, наскільки знищено життя? Чи шаленіє це божевілля й в інших районах? Чи не зірвалася ще з орбіти Земля? Може, вона, завалена снігом і закрижаніла, вже несеться в позбавлене життя ніщо?
Ні, я бачив зорі, бачив місяць, як і колись, на захмареному небі, бачив за дверима сліди Евиних чобітків і черевиків Аншюца, катастрофа вже минулася. Аншюц і моя Сестра зробили неможливе, цілком імовірно, що й до нас уже поспішає допомога. Наше взуття було вимащене зеленою рідиною, плямку від неї я побачив у себе на руці. Харчів, за підрахунками Максима, лишилося яа два дні, води — теж, і то за найощадливішого користування. Ми ще могли, в разі скрути, податися гуртом за автомобілем і, якщо б не пощастило далеко пройти, розпалити сигнальне багаття й навіть стріляти феєрверковими ракетами, які лишилися в готелі від новорічного свята.
6
Коли ми повернулися вниз, до каміна, всі запитливо глянули на нас. Ми не збиралися виголошувати премудростей, просто наша нарада тривала далі: це були ті самі, вже набридлі думки й пропозиції, які ми протиставляли одна одній. До ранку все одно нічого не могло статись, хоча й на диво ніхто більше не сподівався.
Надходила північ. Діти давно вже спали по кімнатах, більшість літніх людей закуняли в кріслах, поступово всі почали розходитися. Максим непривітно кинув услід мені й Ксенії, коли ми вже були на сходах:
— З цього нічого не вийшло, ми не виробили чіткої лінії. Кожен проповідує те, що йому спаде на думку. Ні, так не може тривати далі.
Ксенія відрізала:
— Нічого не може тривати без кінця.
Я повернувся до старого Максима, й ми спробували ще раз у спокійній обстановці все обговорити. Ми залишилися в холі самі, взяли зі спільних запасів пляшку вина й по черзі пили з неї.
— Треба було зібратися раніше, — сказав я. — Ми завжди себе в чомусь обманюємо.
— Я не кожну дрібничку виношу на обговорення, — відповів Максим. То було натяком на доктора Тюдора, який увесь час говорив про загрозу й непоправні наслідки, які можуть нас доконати.
— Кому з того користь, якщо ми керуватимемося дурними гіпотезами? Це призведе до летаргії, слабодухості й песимізму, нікому не допоможе вибратись зі скрути, — гаряче обстоював він свою думку. — Чим би все закінчилося, якби ми після війни лише рахували руїни та загиблих, нацистів і невиправних йолопів? Були б лише байдужими спостерігачами? Ні, ми співали радісних пісень і горлали: «Відбудовуй, відбудовуй!»