Він і незчувся, коли в каміні догоріли дрова й хтось гукнув згори:
— Будь ласка, не так голосно!
Я пошепки його заспокоїв і потім довго й терпляче слухав, коли він розповідав про свого сина — син був тоді у моєму віці й працював начальником будівництва греблі.
— Я тоді був міністром у Саксонії, а згодом — у Берліні, але про сина часом забував. — Максим показав фотокартку свого сина в сорочці члена Спілки вільної німецької молоді, з лопатою в руці, позаду стояла група молодих людей із сяючими обличчями й стиснутими для комуністичного вітання кулаками. — Ну, а нині він — математик, людина поважна… — Я хотів був щось сказати, але він мене перебив, мовляв, не схвалює моєї поведінки. Коли Максим заговорив про минуле й про ідеали, які саме зараз, у цій критичній ситуації, належало шанувати, то розхвилювався, вхопив мене за руку й, потрясаючи нею, заклинав ніколи не зраджувати добру справу й себе самого. — Бачити треба речі такими, як вони є, добрими й гарними, — сказав він. — І через найменшу дрібницю не впадати в розпач. Якби ми тоді лише скиглили, то анічогісінько не збудували б і понині сиділи у бруді.
Тоном мрійника, чиїх настроїв, здавалося, ніщо не могло потьмарити, він розповідав про долання труднощів, про зневірених людей, про зруйновані й спустошені підприємства, які були проголошені народною власністю й заново відбудовані на самому лиш ентузіазмі.
Часто кліпаючи очима, він згадував про невдачі і сумніви, визнав, що, бувши міністром, припустився помилок; іноді, мовляв, зовсім нелегко розрізнити друга від ворога.
— Розум приходить потім. Тоді все бачиш виразніше й хапаєшся за голову. Ворог безжальний, так було, так лишиться й надалі. — Максим стиснув кулак і гримнув по столі. — Ні, нас не зламаєш, ніхто неспроможний цього зробити, хоч хай би до якої підлості він удався. Ми схопимо ворога за комір, якщо по-доброму не можна!
Я підкинув у вогонь дрібних дров, що лежали перед каміном. Мої спогади про ті часи були подібні, однак, дивлячись на полум’я й перегортаючи жар, я не міг позбутися думки, що все це не має нічого спільного з тією дійсністю, в яку ми потрапили тепер, і впоратися з нею старими способами неможливо.
Перш ніж піти, я сказав старому Максимові чесно й відверто, що я про все це думаю. Я не мав сказати чогось кращого, але й не заводив мови про ті нотатки, які знайшов у його книжці. Я був цілком переконаний, що він оцінює сьогоднішні події так само чітко, як і давноминулі, тільки судження й висновки зовсім інакші; а чому?
— Подумай гарненько, — сказав він і міцно потис мені руку. — Спи спокійно, й хай тобі присниться гарний сон, сни — це не найгірше в нашій ситуації, товаришу!
7
Я був стомлений і побоювався, що цієї ночі барвисті сни не навідають мене. Кошмарів я досить надивився і вдень.
Біля дверей своєї кімнати я здригнувся: там був отой десятирічний хлопчик, який уранці говорив, що боїться вмирати, Він спав, сидячи навпочіпки й схиливши уперед голову. Дихання в нього було спокійне, однак коли я хотів обминути його й відчинити двері, він зітхнув й розгублено підвів на мене очі.
— Вибач, я не хотів тебе будити, — сказав я й схопив ковдру, яка лежала тут-таки, в коридорі, щоб закутати хлопчика, бо він од холоду втягнув голову в плечі. — Чому ти не ляжеш у ліжко? — запитав я його й підсів до нього.
Він одсунувся від мене й озвався не зразу.
— В моєму ліжку лежала дохла кішка, — сказав нарешті він. — Он та!.. — Хлопчик тремтячою рукою показав на кімнату для хворих; біля її порога на газеті лежала чорна кішка з білою головою й вимащеними зеленою рідиною лапами.
— Не дивися туди, не думай про це й спокійно спи собі далі, — сказав я, хоч сам теж мусив узяти себе в руки й заспокоїти хлопчика. Очевидно, він бачив передсмертні муки тваринки. — Я заберу її звідси й закопаю десь у снігу.
Хлопчик покрутив головою, мовляв, у тварині є небезпечна отрута, лікар заборонив доторкатися до кішки.
— Але я уже торкався до неї, — зізнався він. — Я думав, кішка жива, й заснув біля неї, я ж не знав…
— Не знав, ніхто нічого не знав! — передражнив я і його, й доктора Тюдора, й себе самого, й нашу спільну безпорадність. Я ж теж тримав кішку, її пхнув мені в руки чоловік, який мусив знати, принаймні прикидався, що знає про те, яка небезпека нам загрожує. — Я зроблю це обережно, — запевнив я хлопчика, підбадьорюючи його й одночасно сам себе. — Ти заплющ очі, коли я це робитиму, й не хвилюйся. Добре?