Я писав у своїх книжках про живих і мертвих, писав про близьке й далеке, особливо любив змальовувати своє рідне місто, зруйноване в останні тижні війни і ще й досі не повністю відбудоване, хоча по війні минуло кілька мирних десятиліть. Щоб створити нову форму суспільного життя, яка нікому б не загрожувала, потрібні були час, жертви й невдачі, й таку форму навіть ми спочатку, охоплені ентузіазмом творення, вважали утопією. Пишучи, тобто по-своєму беручи участь у цьому будівництві, я мучився сумнівами, але, сліпо захопившись, разом з усіма причетними, всупереч усьому, сподівався, що ми можемо впливати не лише на сучасність, але й на майбутнє. До певного часу й тут люди лишали свій слід. Чи в піску, чи на гарячому асфальті, але слід лишався після кожного.
Сивий жеребець, який досі стояв нерухомо, стріпонувся й шарпнув санки. Зателенькали дзвіночки, й кінь понісся в напрямку гір, наче хотів чимшвидше зникнути за тими горами. Я з полегшенням зітхнув. Поки ніхто з нашого будинку не лежав на цих санках, остаточно нічого не можна було сказати, не вступила ще у свої права смерть, після якої не було б уже нічого.
2
Старий Максим наполіг, щоб я й Ксенія повернули взуття. Цього разу він заховав його так спритно до вази під зів’ялою квіткою, що ніхто не помітив. Можливо, більшість людей нічого й не бачила, крім тих санок за вікнами.
Роздаючи на сніданок дрібненькі шматочки хліба й водянисту каву, офіціант Рудольф люб’язно цікавився нашим здоров’ям. У своєму бездоганному чорному костюмі, білій сорочці зі сріблястою краваткою, свіжопоголений, напахчений одеколоном, він був серед нас найпомітнішою постаттю. Рудольф видався мені трохи нереальним, бо сновидою ходив від одного до іншого. Але, нахилившись над моїм плечем, доливаючи мені кави й розливши кілька крапель на скатерку, він шепнув:
— Даруйте, будь ласка, це від хвилювання.
Від нього пахнуло спиртним, рука тремтіла. Коли, ми встали з-за столу, Рудольф, як завжди, прибрав посуд і хотів був зникнути.
— Непоганий актор, — сказала Ксенія, поблажливо посміхаючись.
Я пішов слідом за Рудольфом на кухню і запитав, чи не знайдеться й для мене келишка коньяку.
— Звичайно, — відповів він, причинив двері, таємничо обернувся до мене спиною й дістав із серванта два по вінця налиті келишки. — Інакше такого не можна було б витримати. Останню війну я теж добре пам’ятаю.
Дружина й діти офіціанта жили в місті, звідки доктор Тодоров прибув сюди після вибуху.
— Доктор — фахівець на всі руки, був навіть у Японії, бачив Хіросіму й Нагасакі, — мовив Рудольф. — Проте нічого не знає про мою сім’ю, я його вже сто разів про неї розпитував.
Не встиг я випорожнити свій келишок, як Рудольф налив мені ще один. Він схвильовано заговорив про політику, котра, на його думку, вислизнула з рук навіть найрозумніших людей.
— Ви, певно, думаєте, що я п’яний і не сприймаєте мене всерйоз, — сказав він і похитав головою. — Ні, я це давно передбачав і дивувався з того, як більшість проводила тут своє життя, розгульне життя, навіть не думаючи ні про що; іноді я стояв позад клієнтів за столом, дослухався до їхніх розмов, і мені хотілося їх узяти за барки: чому ви не збагнете, що уже за п’ять хвилин дванадцята?
В готелі «Артус» Рудольф працював давно, готель став його справжньою домівкою. Зі своєю сім’єю він бачився дуже рідко, лише під час відпустки або коли випадало кілька вільних днів підряд. Рудольф махнув рукою, мовляв, змирився з усім. Його дружина пішла своїм шляхом у житті, вона, мовляв, не цікавиться політикою й книжками, котрі він приносив додому й читав у вільні години.
— У Жуля Верна, а тим більше — в Джека Лондона й Сінклера Льюїса чорним по білому написано, що нас чекає, — розхвилювався він, почервонівши й увесь час хапаючись за келишок.
Він анітрохи не сумнівався в тому, що це американці підірвали в центрі Європи атомну бомбу.
— Через недогляд або щоб нас залякати. В кожному разі це — божевілля, — обурювався він. — Безглузді злочинці, це все вони! Щодня про це можна було почути, про це вони сурмили на цілий світ. Вони самі казали, що першими нанесуть удар! А ми сиділи склавши руки й балакали про мир. Мир має бути озброєним, — Рудольф прихилився до серванта й сердито махнув рукою. — Принаймні тепер мусить щось статися, нам же не набридло життя. Чи, можливо, комусь воно вже набридло?