Усе йшло гаразд: «звір» заводив за собою агентуру в доти нам не відомі нетрі, дав уже в наші руки пару грубих ниток шпіонажу, коли раптом зник. Невідомо, чи він сам помітив, що за ним стежать, чи сталася зрада в наших рядах, але всі зусилля знову знайти його слід були марні.
З ранку до пізньої ночі провадив я в ДПУ агентурні розробки, намагаючись де-небудь учути дух збіглого «звіра», і був згубив уже всяку надію, коли раптом одного вечора найнездатніший з агентів, як це часто буває, дістав випадково цілком певні відомості про схованку «звіра» й про те, що справи з його доручення робить якась гарна панночка, синьоока, з золотавим волоссям, що недавно приїхала з-за кордону.
Пильно вивчивши писану кривульками агентову доповідь і допитавши його самого, я дав низку розпоряджень щодо перевірки цих нових даних і з полегшенням — на цей раз лише смерклося — вийшов із ДПУ
На вулиці падав перший сніг.
Певне, я дуже втомився за попередні дні, бо мої нерви розм'якли і мене опанувала мрійна меланхолія. Зачаровано стежив я за льотом сніжинок, що, як срібні, блищали в світлі ліхтарів і вітрин, туманно згадував щось давнє, журне, але хороше, певне, кохання, бо я пильно придивлявся до жіночих облич, — і раптом скам'янів:
— Льоля!
Так, це була вона. Вся в срібному світлі мережаної морозом вітрини, вона хутко озирнулася, але не на мій голос: я її не кликав. Мене вона не помітила: її очі тільки одну мить, але так пильно зорили когось за мною, що я мимоволі теж озирнувсь, а коли знов обернувся до Льолі, вона вже завертала за ріг у темний завулок. Я кинувсь їй навздогін:
— Льолю!
Вона враз нервово спинилась.
—Хто це? — зірвався з переляку її голос. Я назвав себе.
— Ви?! — зойкнула вона. Білою плямою в темряві наблизилося до мене її обличчя й на ньому темним жахом — великі очі...
Здавалося, вічність шелестів сніг, доки ми дивилися один на одного.
Я встиг перебігти сотні думок і нарешті ударивсь об твердий, як кремінь, висновок:
Льоля — синьоока панночка з золотавим волоссям, зв'язок «звіра»!
Раптом вона засміялася так безжурно й дзвінко, що до мене враз вернулося відчуття реального часу (його минула коротесенька мить), і всі мої сотні думок разом із висновком поринули в туман фантастики.
— Ой, та й налякали ж ви мене, — казала крізь сміх Льоля, — хіба ж можна так кидатись на людей?.. Але чого ж ми стали? Ходімо, я поспішаю...
Кілька хвилин минуло, поки я остаточно позбавився дивного враження першої миті зустрічі. Льоля засипала мене низкою запитань, таких натуральних і зрозумілих після довгої розлуки добрих знайомих. Я охоче відповідав їй, однак про те, де саме служив, не сказав. її я теж розпитував: нічогісінько не підтверджувало моїх підозр...
— Ви з дружиною тут? — ніби ненароком закинула Льоля.
— Ні, розійшлись...
Нічого більше не спитала Льоля. Я розумів чому.
Барвистими плямами спалахнули спогади:
Осінь 18-го року... Київ... Український клуб... Красуня Льоля, що перед нею всі чоловіки, аж до визначних «діячів», оберталися на цуциків на задніх лапках...
Я тоді був закоханий у свою майбутню дружину, що з нею ось розійшовся, й тому до Льолі підійшов цілком байдужно. Вона не знала, звідки ця байдужність, і через неї саме, як це часто буває, зацікавилася мною, цілком невизначною в тих колах людиною. Раптом їй забажалось вивчити зі мною англійську мову. Я згодився. Але одного вечора я сказав їй, що одержав від своєї нареченої телеграму, — вона їде до Києва, щоб одружитись зі мною...
— Хіба у вас є наречена? — зі щирим розчаруванням спитала мене Льоля, й вивчення англійської мови увірвалося.
А коли ми розлучались, вона сказала: «Мені здається, що як ми стрінемось із вами ще раз, то вже не розминемся...»
Оце саме я нагадав їй тепер. Вона нічого не відповіла, тільки ближче пригорнулася до мене (я вів її під руку).
— Ось я і вдома, — сказала Льоля, спинившись коло невеликого будинку старосвітського стилю.
— До вас можна буде приходити? — спитав я її.
— Хоч і зараз, — відповіла Льоля.
Її кімната дуже нагадувала київську. Так само камін, канапа біля нього, та сама суміш богемного безладу з аристократизмом. Як і тоді, у Києві, я допоміг їй розпалити камін. Як і тоді, вона, лежачи на канапі, сказала: «Мені зимно», — і я накрив її пледом. Але тоді, накривавши, я тільки на мить, мов у тумані, відчув тепло її тіла й байдужно одхилився, а тепер сталося цілком інакше...
Другого дня я дуже спізнився на службу. Ледве встиг я розгорнути свої «діла», як мене покликали до начальника секретно-оперативної частини.